Збірка «Кривавими стежками» Частина 6

Збірка «Кривавими стежками»

Частина 6

«Кров червоних» Катерина Тішенська

Твір, який написала Катерина Тішенська, поєднує історичну пам'ять, фольклор  і готичний жах у єдину живу плоть - «Кров червоних».

Мені здалося, що це   художня метафора самої України, розіп’ятої між людяністю й безжалісністю.  Історія про зраду, війну та помсту.

Авторка відкриває текст різким запахом страху і смерті:«Ох і смердить червона наволоч, ох і тхне… Вошиві пси винюхують, вишукують. Ненавиджу!»

 

Це навіть не  слова героя, це крик землі, котра пам’ятає чоботи тих, хто прийшов «визволяти».

З перших рядків відчувається фізична присутність зла: його дихання, його сморід, його липка плоть.

І водночас - невидима сила спротиву, яка ще жевріє в серцях.

Катерина Тішенська працює з реальністю так, як художник. 

Чорні, буро-червоні й попелясті барви створюють об’єм трагедії. Перед читачем постає світ, у якому реальність стискається до межі, де починає прориватися демонологія.

Степан, головний герой, втілення народного опору. Його зовнішній спокій, наївна усмішка перед комісаром - це личина виживання, щит. У ньому кипить ненависть, яку стримує тільки страх за родину.

 Але той страх Степана, поступово переростає в інше, у свідоме прагнення кривавого очищення.

 Поруч із ним з’являється Марта - упириця, жінка-буря, любов і загибель одночасно.

Марта - уособлення проклятої любові. Її очі, в яких «рухалися зірки». Вона не демон, а кара. Кара, як відплата.

 

 Її поява, як своєрідний апокаліпсис на селі, коли кров червоних буквально стає жертвою землі, що п’є за своїх убитих дітей.

 

Стиль Катерини Тішенської  насичений.  Її історія занурює на повну. Ти ніби дихаєш поруч з героями, фізично відчуваєш кожну сцену.

У фіналі - дивна, фаталістична тиша, наче після бурі, яка вирвала з коренем усе слабке.

Цей твір звучить як притча про історичне очищення. Українська земля, зґвалтована і спалена, породжує власну помсту.

Він нагадує, що історія України - це історія тих, хто, навіть мертвий, продовжує боротися.

 

 

  Вероніка Джей Сміт “Квіти вендіґо”

Моторошна історія про пошуки зниклого брата в Карпатах. Авторка зводить читача у прірву стародавнього прокляття,  де переплітаються  психологічна драма і горор.

 

Це оповідь, про  темряву Карпатського лісу, яка стає віддзеркаленням людського несвідомого.

 Авторка гарно поєднала реалістичний опис української гірської місцевості з містикою. Описи туману, мокрого листя, запаху гнилі й беззвучної порожнечі поступово стирають межу між реальністю і кошмаром.

Чудово змальована атмосфера безвиході.

“Туман, як густа вуаль, накривав хати, приховуючи від світу. 

У центрі оповіді - Кіра, жінка, яка вирушає в гори за зниклим братом. Його привабила давня легенда про «Квіти Душ», і відтоді він не повернувся.

 

Звичайна пошукова експедиція перетворюється на шлях ініціації. Спуск у глибину лісу стає  своєрідним спуском у глибину людської психіки, де на неї чекають страх, сумнів та зустріч із власними тінями.

Особливе місце в тексті займають квіти.

Вони втілення спокуси, як у міфі про Едем.   Їхній аромат - це пам’ять, біль і кров.  Думаю, що авторка виводить квіти, як метафору людського духовного  голоду. 

«Вони вдихали їхній аромат… і більше не знали голоду. Але це був не дар, а прокляття.»

Поруч із ними постає вендіґо. Це не тільки монстр.  Це фігура, народжена з людської жадоби та внутрішньої порожнечі.

 

Письменниця вдало адаптує в українському контексті давній американсько-індіанський міф, вкладаючи у нього філософський сенс.

Втілення людського егоїзму, бездонної жадоби, що роз’їдає зсередини.

 Вендіґо в історії, це той, хто втратив людяність, але пам’ятає, ким був. Його голод, як символ духовної пустки сучасної людини, яка шукає сенсу й водночас сама себе поїдає.

Але серцевиною твору є Кіра, що йде за зниклим братом у темряву. Вона - людина, що тримає в собі останню іскру любові, поки все навколо розкладається. Її зустріч із братом перетворюються на трагедію.

«У його погляді не було ні людяності, ні розуму – тільки темрява та безодня.»

 

Та фінал не дає спокою. В останніх рядках звучить найстрашніше. Мотив   переродження. Зло не зникає, воно лише змінює обличчя.

Це і хорор-ефект, і метафора нескінченності зла, яке не можна знищити, лише затримати.

 

Текст напружений, побудований на контрастах. Це психологічна притча про внутрішніх монстрів, що народжуються там, де душа втрачає своє світло.

Це історія, після якої довго дивишся у темряву й питаєш себе: що росте у твоїй душі - квітка любові чи квітка. вендіґо?

 

  Євгенія Приходько «Багряна Ізабелла» 

У світі, де краса й насолода переплетені з кров’ю та смертю, народжується «Багряна Ізабелла».

Коротка, моторошно довершена історія про винороба, який перетворив любов, хіть і вбивство на алхімію безсмертя.

Цей твір, як згусток чуттєвості й темряви, де кожен ковток вина стає сповіддю, а кожна ягідка Ізабелли - чийсь останній подих.

Євгенія Приходько створила оповідання, виткане з ароматів землі, тіла й гріха.

 Сподобався еротичний епізод у сільському антуражі: молода, спокуслива Ганна, чоловік-сусід Северин, флірт, ніч, насичена бажанням.

Але за ніжністю шкірки ягід та теплом доторків криється хижий інстинкт, який поступово виростає у хворобливе божество самозакоханого садівника.

«Ганна була молодою, пружною та налитою, як та пурпурова ягідка сорту Ізабелла. З неї так і хотілося здерти шкірку, аби посмакувати солодкою серцевиною».

Ця метафора стає ключем до всієї історії. Северин не просто порівнює жінку з плодом, він сприймає її як врожай, як частину своєї землі, як сировину для майбутнього вина.

 

Северин не демон, а творець, який переступив межу між майстерністю й манією. Він обожнює природу, але вважає себе вище неї, бо навчився її підживлювати собою.

Таким чином авторка створює міф про новітнього Діоніса. Демона вина, який черпає натхнення в людських муках. Смак вина стає синонімом гріха, а вино   кров’ю тих, кого він «збирав».

І навіть фінал, де Северин пропонує гостям ще келих, звучить як іронічне причастя.

На мою думку, головна ідея новели - це естетизація зла. Северин бачить світ через призму творення. Навіть убивство він сприймає як частину процесу дозрівання.

«Смак, який допомагав наблизитися до людей, а людей наближав до мене. І в цьому була гармонія. Я був задоволений…»

У цьому творі сильний фінал. Холодна краса завершеного злочину. Северин не кається, бо не вважає себе винним. Він вірить, що дав людям безсмертя  у вині, яке зберігає їхню сутність.

 Мова насичена чуттєвими образами: запахи, дотики, кольори. Вони створюють атмосферу.

 

Євгенія Приходько   створила текст, що одночасно чарує і відштовхує. Вона створила винний вампіризм витончений, естетичний і страшний.
 

 

 

Ярослава Стулова “Незамкнене коло”

Холодний, моторошний світ «Нічного кола», у якому жах має не лише фізичне, а й моральне обличчя.

Не проста оповідь про монстра - вендіґо. Вона як притча про людську ненаситність, про те, як жадоба й страх руйнують не тільки тіла, а й душі.

З перших рядків авторка вводить читача у світ, де сама природа заражена тривогою. Кожен образ у тексті має подвійний сенс: пейзаж - продовження внутрішнього стану героїв, а кров і холод стають метафорами всепоглинального страху, що застиг у людях.

Монстр у творі - це символ. Символ того, що ми самі породжуємо своєю жадобою, егоїзмом, відчаєм.

Вендіґо — уособлення первісного гріха, голоду, який неможливо втамувати, бо він духовний. Людина, яка «наїлася людського м’яса» - це метафора того, хто переступив моральну межу, хто втратив здатність до співчуття, але не втратив здатності бажати.

Сюжет розгортається між відчаєм, мужністю, страхом та спокутою.

Роман побудовано як психологічну драму, вплетену у хорор. Вона тримає читача емоційною щільністю.

Вражає, як авторка поєднує соціальну реальність із міфологічним кодом. Післявоєнне спустошення, страх перед владою, руйнація села, втрата віри - усе це стає живильним ґрунтом для появи чудовиська.

«Незамкнене коло» - це назва-метафора. Метафора циклу зла, який повторюється з покоління в покоління. Люди вбивають, щоб вижити, але щоразу стають ближчими до тих, кого ненавидять.

Саме тому фінал твору не дає полегшення. Боротьба триває, і невідомо, хто залишиться людиною.

Цей роман про зникнення людини в моральному сенсі. Алегорія на нескінченність людського гріха, який передається, як прокляття, Зло не приходить ззовні. Воно росте в середині.

 

**********************************************

А ви читали ці оповідання? Яке враження залишилося у вас? Пишіть у коментарях.

                            **********************************************

Ставте вподобайку. Шукайте відгуки  «Хроніки Книголюба» у соцмережах. Рекомендуйте своїм знайомим та друзям.

                          ************************************************

Якщо знайдено помилку в тексті – пишіть

                 **********************************************************

  #Хроніки_Книголюба  #Кривавими_стежками  #відгукнакнигу  #українські_письменники #українське_фентезі #українська_містика