Євген Палашинський. За крок до темряви

Євген Палашинський. За крок до темряви

Цей автор майстерно грається з жанрами, перемикаючись між містичним хорором, психологічним трилером та соціальною фантастикою.

Але незмінним залишається одне: гострота сюжету, живі, неоднозначні персонажі та фірмовий присмак небезпеки, що залишається на губах ще довго після перегорнутої сторінки.

З різноманіття творів, які я прочитав, вибрав декілька, що сподобалися найбільше.

«До неба»

«До неба» — це невеликий, але цікавий фантастичний текст, який починається як історія про дивне підземне поселення, але поступово перетворюється на розповідь про свободу, сумнів і право людини самостійно пізнавати світ.

Після прочитання залишилося відчуття, що головна цінність цього оповідання — не стільки в самій фантастичній загадці, скільки в ідеї, яку автор закладає в образ неба. Для героїв воно є чимось майже міфічним і недосяжним. Для читача ж небо — звичайна частина світу. Саме ця різниця сприйняття й створює одну з найцікавіших особливостей тексту.

Події відбуваються в підземному поселенні, мешканці якого протягом багатьох поколінь живуть у переконанні, що саме такою є воля Господа. Їм пояснюють, що колись людство зазнало покарання, а життя під землею стало його наслідком.

 У цьому суспільстві існують чіткі правила, поділ на певні групи, релігійна система та беззаперечний авторитет Отця Святослава. Особливо важливим є правило про кількість населення — людей не повинно бути більше двохсот.

Автор тонко розкриває читачеві справжню природу цього світу. Ми бачимо його очима мешканців, а особливо дітей. Саме тому багато речей, які для нас здаються абсурдними, для головних героїв та інших жителів є абсолютно природними.

Головним порушником встановленого порядку стає Василь — хлопчик, який не дуже добре вписується в систему. Він ставить незручні запитання, сумнівається в тому, що йому розповідають, і не готовий просто приймати правила лише тому, що їх встановили дорослі.

 Його протилежністю є Марійка. Вона ще щиро вірить у те, чого її навчили. Тому їхня взаємодія працює не просто як дружба двох дітей, а як зіткнення двох способів мислення: віри в готову істину та бажання перевірити її самостійно.

Найважливіший момент історії настає тоді, коли Василь знаходить приховане приміщення з технікою та ноутбуком.

Ноутбук для дітей стає артефактом із іншого світу. А відео, яке вони знаходять, відкриває перед ними те, про існування чого їм навіть не дозволяли думати.

 Небо. Саме тут назва оповідання отримує справжній сенс…

«Ломота»

Моторошне оповідання, яке починається як звичайна табірна страшилка біля багаття, а поступово перетворюється на історію про втрату контролю над власним тілом, викривлення реальності та невидиму силу, яка змушує людину робити те, чого вона сама ніколи б не зробила.

Автор досить швидко створює потрібну атмосферу. Табір, літня ніч, багаття, діти, вожаті та страшна історія про будиночок на околиці — практично класичний набір для хорору. Читач одразу розуміє правила гри: зараз буде страшилка. Але поступово стає зрозуміло, що вона може виявитися зовсім не вигаданою.

«Ломота» — це добротна історія містичного хорору з елементами психологічного трилера.

«Блуд»

А це вже історія іншого масштабу, ніж «Ломота». Тут автор намагається не просто налякати читача окремими сценами, а створити власну міфологію: загадкова книга, дитина-примара, викривлення реальності, чорна субстанція, зникнення людей і своєрідна «гра», у яку потрапляють нові жертви.

«Блуд» починається досить невинно — зі шкільного гуртка, присвяченого українській міфології. Діти обговорюють мавок, водяників, перевертнів, богів та інших міфічних істот. Але з’являється стара книга, яка дісталася одному з учнів від бабусі. І саме вона поступово перетворює звичайний урок на кошмар.

На перший погляд, це класичний містичний хорор про проклятий предмет. Але автор іде далі. Він робить книгу своєрідним порталом між реальністю та світом, де бажання, страхи й обіцянки людини можуть бути використані проти неї.

Пацієнт 113: Кривава симфонія в «Утопії»

Чистий адреналін, зведений в абсолют. Історія Пацієнта 113 миттєво кидає тебе у вир подій без довгих розкачок: ось тобі карцер, ось шпилька з коміра, а ось — кривавий хаос, який розгортається за стінами камер.

Чудова динаміка. Головний герой — не лицар і не безпорадна жертва. Він діє жорстко, холоднокровно й прагматично. Кожне його рішення підкреслює атмосферу відчайдушної боротьби за життя, де всі правила гуманності давно згоріли в топці експерименту.

Сцена з Пацієнтом 14 та його «високою кулінарією» заслуговує на оплески за свій сюрреалістичний та відверто моторошний колорит. Поєднання елегантного фрака, манер справжнього джентльмена й жахливої канібальської реальності створює ефект, від якого мурашки біжать шкірою.

Читаючи цей текст, буквально відчуваєш запах заліза, крові та пороху, а також виразно уявляєш локації, у яких розгортається історія. Сподобався відкритий і зухвалий фінал із усмішкою 113 перед обличчям цілого натовпу ворогів — ідеальний гачок для продовження.

Потужна, брутальна та атмосферна історія.

Істинний митець: Коли потвори знаходять одне одного

Це не черговий детективний трилер про маніяка в нічному місті — це викривлена, похмура і напрочуд гарна казка про те, як темрява знаходить свою пару.

Автор знову майстерно стирає межі між реальністю та містичним жахом, змушуючи читача вболівати за тих, від кого в реальному житті варто було б тікати стрімголов.

Сподобався авторський злам шаблонів: бунтарка Аліна — це не «невинне дитя», а стиснута пружина зневіри й гніву, яка після чергового домашнього пекла готова сама перерізати горло власним кривдникам. Василіск — древнє чудовисько, яке шукає не просто здобич, а чисті емоції для своєї кам'яної галереї.

Цікава психологічна гра: обидва персонажі поступово знімають маски. Здавалося б, перед нами кривавий маніяк і зламане дівчисько, але в їхньому світі це звучить як найщиріша історія кохання.

«Механічне серце Імперії»

Оповідання занурює читача в класичний, самобутній світ ретрофутуристичного стімпанку, де тоталітарна державна машина буквально зрослася з тілами та душами своїх мешканців.

Автор чудово будує атмосферу через деталі: тут і небо кольору старої міді, і гіркий запах пари з мастилом, і нескінченний механічний пульс Ауреліона, де навіть час виступає не як категорія буття, а як втручання Імперії.

Механічне Серце — центральна метафора твору. Воно еволюціонує разом із сюжетом. Спочатку воно здається холодним джерелом енергії, що живить репресивну систему.

Проте поступово розкривається його трагічна природа. Серце виявляється не просто механізмом, а колективним нещасним сховищем душ — «тисячами сердець, злитих у механізм», включно з батьком головної героїні.

Дуже сподобався дует Еліри Тенґ та капітана Роуена Вельда, побудований на класичному контрасті прагматизму й фанатичної одержимості, яка переростає у спільне усвідомлення вищої мети.

Еліра рухається не просто прагненням помсти за батька, а глибинним почуттям провини та співчуття до бранців системи. Її зв'язок із Серцем (через ключ-іскру) робить її не руйнівницею, а радше «хірургом», який має випустити назовні накопичений гній десятиліть тиранії.

Роуен із його механічним оком, що здатне «бачити правду», слугує ідеальним провідником у Нижньому Крузі. Його трансформація від цинічного контрабандиста до захисника людськості демонструє, що справжня здатність бачити істину ховається не в оптичних шестернях, а в готовності ризикувати всім заради змін.

Автор порушує етичне питання: чи має право людина знищити старий лад заради народження чогось нового, хай і через тимчасову руйнацію? І підкреслює головну думку: машини не були злими самі по собі — люди просто навчили їх копіювати власну жорстокість.

Це міцна, візуально виразна і концептуально зріла проза, яка тримає баланс між екшеном і глибоким внутрішнім самокопанням персонажів.

Після прочитання творів автора почуваєшся так, ніби щойно випірнув із холодного туману чи завершив небезпечну вилазку за межі дозволеного.

Євген Палашинський чудово володіє головним магічним інструментом письменника — здатністю змусити читача повірити в найтемнішу казку й співчувати тим, кого в реальному житті ми обминали б десятою дорогою.

Сторінка автора https://arkush.net/user/87

А ви читали щось з творчості  автора?  Яке враження залишилося у вас? Пишіть у коментарях.

**********************************************

Ставте вподобайку. Шукайте відгуки  «Хроніки Книголюба» у соцмережах. Підписуйтесь та рекомендуйте своїм знайомим та друзям.

                          ************************************************

Якщо знайдено помилку в тексті – пишіть

**********************************************************

#Хроніки_Книголюба  #Євген_Палашинський  #відгукнакнигу  #українські_письменники  #письменники_Аркушу #українська_фантастика  #читаюукраїнськихавторів   #український_хоррор 

Еспресо-відгук №19

Еспресо-відгук №19

Заварюємо міцний еспресо з дрібкою меленої кориці та шляхетним металевим присмаком, що віддає сухою парою. Робимо перший ковток — і миттєво переносимося в альтернативну реальність, де над сивими київськими пагорбами розтинають хмари велетенські дирижаблі.

Перед нами — яскравий зразок якісного українського стімпанку від Ігоря Сіліври. Гострі шпигунські інтриги, політичні змови та технологічні дива вікторіанської епохи на тлі рідних вулиць. Що станеться, коли доля всієї держави опиниться під загрозою на борту одного механічного велетня?

Ігор Сілівра «Цепелін до Києва»

Аромат: Різкий запах мастила, гарячої міді та диму вугільних печей. Це аромат пригод у світі, де технологічний прогрес пішов шляхом пари та гвинтів, а Київ став центром повітряного сполучення.

Смак: Сухий, динамічний, з «металевим» присмаком авантюри. Текст читається на одному диханні: шпигунські змови, погоні в небі та детальний опис дивовижних механізмів. Автор не просто вигадує світ — він будує його з інженерною точністю, додаючи дрібку гостросюжетного детективу.

Секретний інгредієнт: «Український стімпанк-драйв». Найбільше чіпляє те, як органічно наші міста — Київ, Чернігів, Житомир — вписуються в естетику вікторіанського футуризму.

Це викликає дитяче захоплення: бачити знайомі вулиці крізь ілюмінатор величезного дирижабля. Зізнаюся, що стімпанк — один із моїх улюблених жанрів, але, на жаль, його не так багато в українській фантастиці.

Посмак: Бажання негайно сконструювати щось власноруч або хоча б подивитися в небо, шукаючи силует цепеліна. Книга для тих, хто любить пригоди, технічні деталі та хоче побачити Україну в незвичному механічному стилі.

Зрештою, це книжка про те, що навіть у найскладніших альтернативних світах справжній драйв народжується там, де є мрія про високий політ.

А якби ви могли вирушити в подорож на дирижаблі, яке місто вибрали б для першої зупинки?

 

Ставте вподобайку. Шукайте відгуки  «Хроніки Книголюба» у соцмережах. Підписуйтесь та рекомендуйте своїм знайомим та друзям.

 

#еспресо_відгук #цепеліндокиєва #ігорсiлiвра #читайукраїнське #Хроніки_Книголюба #українськафантастика #щочитати #стімпанк

Ольга Пелешук. Зворотний бік всесвіту

Ольга Пелешук. Зворотний бік всесвіту

На сторінці авторки понад 60 творів. Було важко вибирати з такого різноманітного всесвіту.

Але саме в цьому і полягає головний інтерес — пробиратися крізь цей масив, вишукувати перлини й збирати власний мозаїчний портрет авторки, де наукові фантазії переплітаються з готикою, а гумор плавно перетікає в моторошний містичний трилер.

«Липнева ніч, або Утоплениця»

Оповідання Ольги Пелешук є багатошаровим жанровим міксом. Авторка поєднала класичні мотиви української демонології та романтизму з канонами сучасного містичного трилера, соціальної драми та нуару.

Це історія не стільки про примару, яка прагне помсти, скільки про моральну гниль, безкарність і руйнівну силу байдужості.

Сюжет побудований за класичною схемою розслідування-пошуку.

Головний герой Роман (семінарист): Уособлює традиційну мораль, віру та юнацький максималізм. Його шлях від юнацької романтики до жахливого усвідомлення правди передано дуже емоційно.

Марійка: Класичний образ утоплениці (мавки), переосмислений у сучасних реаліях. Її портрет на початку (зелені очі, запах чебрецю) контрастує з похмурою, затягнутою тванню постаттю примари. Вона не просто монстр із жахливих історій, вона — жертва системного насильства, чию душу випалили

жорстокістю.

Її жага помсти — це єдине, що тримає її у світі живих через бездіяльність місцевої влади та правоохоронців.

Антагоністи (Віктор і компанія): «Господарі життя», які звикли купувати все і всіх. Їхній світ — це декорація бездуховності: закинутий басейн, повний твані, пляшки з елітним алкоголем, африканські маски та повна відсутність внутрішніх гальм.

Їхня загибель від страху перед обличчям власних гріхів виглядає не лише містичним покаранням, а й глибоким символізмом.

Епізодичні персонажі (дід Свирид, отець Ферапонт): Яскраво змальовані маркери занепаду провінції. П'яний священник під грушею з поросям і байдужість мешканців підкреслюють відчуття повної безвиході, де звичайній людині немає де шукати захисту, окрім як у вищої (нехай і потойбічної) справедливості.

Твір вирізняється контрастною мовним контрастом. Ліричні відступи, пов'язані з образом Марійки та спогадами Романа, написані м'якою, майже поетичною прозою. Водночас мова діалогів «компанії» та побутові сцени навмисно заземлені, сповнені сленгу та грубих інтонацій.

Цей контраст працює на головну ідею: чистий, тендітний світ природи та щирих почуттів зіштовхується з брудною, цинічною та агресивною «елітною» дійсністю.

Оповідання порушує важливі соціальні та етичні теми: безкарність влади та грошей, байдужість суспільства, межа між прощенням і відплатою.

Ця моторошна історія затягує з перших рядків і тримає в напрузі до самого кінця. Після прочитання залишає довгий посмак і привід замислитися.

 

«Міст, де розбиваються серця»

Іноді кохання починається з маленької романтичної дурниці — замочка на мосту, поцілунку й обіцянки бути разом назавжди. Але що, коли ця обіцянка виявляється почутою кимось або чимось, чого краще було не кликати?

«Міст, де розбиваються серця» залишив у мене досить сильне й трохи моторошне враження. Спочатку історія здається майже звичайною романтичною замальовкою про двох закоханих, які приходять на Міст Закоханих повісити замок на знак свого кохання. Але вже з перших абзаців відчувається, що за цією романтикою ховається щось недобре.

Мені сподобалося, як поступово нагнітається тривога. Спочатку це страх Максима перед мостами, потім дивна поведінка Ліни, напад ворон на голубів, зникнення замка, а далі — раптова смерть дівчини. Кожна наступна деталь ніби підштовхує читача до думки, що все це не просто випадковий збіг.

Особливо добре спрацював сам замок. На початку це просто романтичний атрибут, який для Ліни має величезне значення. Максим же ставиться до нього скептично й навіть обманює дівчину, коли після зникнення купує точну копію.

І саме цей маленький обман після смерті Ліни починає мучити його. Він уже не може сприймати зникнення замка як випадковість і переконує себе, що таким чином накликав біду.

Зачепив фінальний епізод із замком. Максим знаходить той самий замок, який тримала ворона, але той падає вниз і його розчавлює машина. Це дуже похмурий і водночас символічний момент. Замок, який мав означати вічність їхнього кохання, буквально перетворюється на уламок. А Максим забирає його собі як останню пам'ять про Ліну.

Загалом це історія не стільки про проклятий замок чи містичну ворону, скільки про людину, яка після втрати коханої починає шукати причину трагедії у власному вчинку. І саме це, на мою думку, робить оповідання емоційнішим.

«Міст, де розбиваються серця» — похмура, романтична й трохи готична історія про кохання, втрату та провину, яка після фінальної крапки ще деякий час не відпускає.

Після прочитання залишається неприємна думка: а що, як деякі речі ми називаємо забобонами лише до того моменту, поки самі не втратимо найдорожче?

 

 «Вогонь-дівка»

Як на мене, це чудова історія, яка чіпляє своєю атмосферою та контрастами. З одного боку, ти бачиш знайому до болю картину: провінційне літо, молодіжне тусіння, де всі всіх знають, прості розмови й безтурботність. А з іншого — у цей звичний побут авторка дуже органічно та моторошно вплітає містику.

Є відчуття якоїсь неминучості. Ти спостерігаєш за героєм і розумієш, що його засліпленість до добра не доведе, але відірватися від читання важко — хочеться дізнатися, чим закінчиться ця небезпечна гра.

Книга залишає по собі такий густий, трохи тривожний посмак. Вона чудово підходить для того, щоб полоскотати нерви увечері й замислитися про те, що іноді наші власні пристрасті бувають набагато небезпечнішими за будь-яку містику.

 «Сало з Темного Боку»

«Сало з Темного Боку» — історія, яку читаєш із усмішкою, а наприкінці думаєш: «Ну от, знову сало врятувало ситуацію!» Авторка вдало поєднала фантастику, український колорит і добрий абсурдний гумор.

Сподобався контраст між високотехнологічною місячною станцією, роботами-офіціантами та цілком земною мрією Тараса про шматочок сала з часничком і чорним хлібом.

Тарас узагалі вийшов дуже живим персонажем — хитруватим, ласим до смачного, трохи авантюрним, але щиро закоханим у свою українську кухню. Його діалоги з американським колегою Майклом додають історії особливого гумору та життєвості.

Найкумедніше починається тоді, коли невинне бажання пригостити друзів перетворюється на справжню катастрофу. А фінальна розгадка з «алкогольним салом» — чудовий комедійний хід. Особливо припала до душі реакція медика: після всіх пригод проблема зрештою вирішується дуже по-українськи — петицією про допуск українських виробників.

Мені сподобалося, що за гумором тут є ще одна проста й приємна думка: навіть далеко від Землі люди сумують не лише за рідними місцями, а й за звичними смаками, запахами та маленькими шматочками дому.

Як на мене, це чудова, легка, весела фантастична історія без зайвої серйозності, з присмаком справжньої ностальгії.

«Водяник»

Блискуче, атмосферне містичне оповідання, яке з перших абзаців затягує у свої липкі, прохолодні й водночас знайомі до болю води.

Письменниця чудово передає відчуття справжнього літнього дитинства біля води під час канікул: із цим юнацьким скептицизмом, спробами здаватися розумнішими за дорослих, вірою в науку й водночас липким трепетом перед незрозумілим.

Колоритні образи хлопчаків-друзів Сашка та Пашка, мудра і трохи стомлена бабуся зі своїми історіями, старий учитель у захаращеній книжками хаті — усе це створює неймовірно живий світ українського села біля річки, де минуле й сучасне переплелися дуже тісно.

Дуже цікаво побудована напруга. Спочатку — знахідка старого трипільського глечика (який насправді виявляється чимось набагато більшим), легковажне відкриття, дивний холод і тіні. А потім починається справжній психологічний трилер: нічний стук у двері, шкрябання у стіни, темрява льоху, де ховаються бабуся з онуком, і відчуття невідворотної присутності когось чужого, прадавнього.

Поява «дядька Терентича» та розв'язка з віддаванням каші й поверненням душ до глечика тримають у напрузі до останнього рядка. Образ Водяника тут вийшов живим, моторошним і водночас по-своєму закономірним елементом природи, яка вимагає поваги до своїх законів.

А фінальний акорд — те, що дитячий страх і пам'ять про ту ніч залишаються з героєм на все життя — додає історії глибини та реалістичності.

Це атмосферна проза в найкращих традиціях українського містичного жанру. Читаєш — і аж шкірою відчуваєш запах болота, прохолоду річки та тривожний стукіт у двері. Чудова робота!

Після прочитання залишається саме той посмак, який і має залишатися після хорошої містичної історії: начебто все вже закінчилося, але наступного разу біля річки мимоволі почнеш уважніше дивитися у воду. Бо хто його знає, що там живе під очеретом і що може випірнути після бурі...

«Старий капелюх»

Оповідання вийшло дуже атмосферним і напруженим. Мені сподобалося, як авторка поступово розгортає стан тривожного очікування, напруги та невизначеності.

«Старий капелюх» — містичне оповідання, яке починається майже буденно: онук заходить до бабусі на млинці, отримує в подарунок стару річ діда й вирушає на роботу. Але звичайний сімейний подарунок поступово перетворюється на двері в давню історію, яку краще було б не ворушити.

Спочатку здається, що всі ці галюцинації, розбитий телефон і страшні сни — це просто наслідок шаленого робочого ритму, недосипу й підвищеної відповідальності на новій посаді. Письменниця майстерно тримає читача в сумнівах: чи то в Сергія їде дах від перевтоми, чи то тут дійсно замішана містика.

Дуже круто спрацювала деталь із бабусиною шафою. Це одразу створює густий, осяжний простір, де побут переплітається з чимось похмурим і давнім.

Зв'язок поколінь через дідовий капелюх із бабусиною стрічкою — це потужний метафоричний образ. Вдалий контраст: для бабусі капелюх — дорога пам'ять, для Галини — мішень помсти, а для Сергія — поступово смертельна загроза.

Виходить, що онук разом із пам'яттю і гордістю за предка неусвідомлено перебрав на себе і його кармічний «хвіст», чужу ненависть та смертельне прокляття.

Сподобався образ Галини. Спочатку вона просто дивна стара жінка, яка стежить за Сергієм. Потім стає зрозуміло, що це не випадкова зустріч. А вже у фінальній сцені вона перетворюється на справжню потойбічну істоту.

Фінал залишає правильний посмак: ворога наче знищено, але історія з минулого залишається жити в пам'яті як нагадування про те, що не все в цьому світі можна пояснити раціонально.

Сильна, якісна містика.

 

«Смертельний заповіт»

Іноді заповіт може виявитися смертельнішим за будь-яке прокляття. А якщо до родинних таємниць, отруєння й боротьби за спадщину додати замок, темний коридор, єзуїтів-розслідувачів та справжнього привида — звичайний детектив перетворюється на дуже смачну готичну історію.

Аромат: Похмурий замок, холодний осінній вітер, мерехтіння свічок і таємнича смерть графа Моравецького одразу задають потрібний настрій. Авторка чудово грає на межі між детективом і містикою: читач разом із Томашем намагається знайти цілком земне пояснення, але поступово змушений визнати — цього разу привиди, схоже, справді втрутилися у розслідування.

Смак: Класичного детективу з присмаком містики. Підозрювані на місці: молода вдова, колишня дружина, діти, слуги, спадщина і заповіт, який може стати чудовим мотивом для вбивства.

Особливо сподобався дует Томаша й Матеуша: досвідчений наставник, який звик покладатися на логіку та інтуїцію, і молодий послушник, котрий постійно ставить запитання й помічає те, що старший пропускає.

А потім з’являється привид. Причому письменниця не просто використовує його як страшилку. Дух графа намагається повідомити, хто його вбив, але робить це настільки загадково, що навіть досвідчені розслідувачі спочатку неправильно трактують його підказку. А епізод із картинкою — окрема маленька перлина чорного гумору.

Секретний інгредієнт: Гумор. І він тут дуже доречний. Матеуш зі своїми потайними «гріхами», його спроби врятувати душу під час зустрічі з привидом і особливо абсолютно серйозне розшифрування підказки про «молоко» додають історії легкості.

Але найкращий хід — те, як авторка змушує читача кілька разів змінювати версію злочину. Спочатку підозра падає на колишню дружину, потім — на молоду вдову, далі з’являється загадкова покоївка. І зрештою з’ясовується, що всі ці нитки пов’язані між собою.

Посмак: «Смертельний заповіт» залишає після себе приємний присмак готичної детективної історії з чорним гумором. Тут є і загадкове вбивство, і містика, і спадкові інтриги, і досить винахідливий спосіб отруєння.

А фінальний поворот із Магдою особливо вдалий: привид не просто допомагає розкрити злочин — він фактично стає останньою жертвою власної помсти. І навіть після того, як справжня історія вбивства стає зрозумілою, містична складова нікуди не зникає.

Загалом вийшов атмосферний, дотепний і доволі хвацький містичний детектив. Тут не варто надто довго довіряти очевидним підозрюваним — у цьому замку навіть привид говорить загадками. А іноді одна невинна на вигляд картинка може виявитися важливішою за десяток допитів.

Творчість Ольги Пелешук — це яскравий приклад того, як можна органічно поєднати український фольклор, класичну готику, соціальну сатиру та фантастику.

 Головна сила її історій полягає в тому, що містика чи фантастика тут рідко бувають самоціллю. За примарами, утопленицями, родинними прокляттями чи навіть за відсутністю звичного шматочка сала на місячній орбіті завжди стоїть людина з її вибором, гріхами та страхами.

Сторінка авторки  https://arkush.net/user/3395

А ви читали щось з творчості  авторки?  Яке враження залишилося у вас? Пишіть у коментарях.

**********************************************

Ставте вподобайку. Шукайте відгуки  «Хроніки Книголюба» у соцмережах. Підписуйтесь та рекомендуйте своїм знайомим та друзям.

 

                          ************************************************

Якщо знайдено помилку в тексті – пишіть

**********************************************************

  #Хроніки_Книголюба  #Ольга_Пелешук  #відгукнакнигу  #українські_письменники  #письменники_Аркушу #сучасна_українська_містика #хоррор

Богдан Мостіпан « Молот чудовиськ»

Богдан Мостіпан « Молот чудовиськ»

 

Ось і завершилася моя подорож разом із загоном мисливців на чудовиськ. І, чесно кажучи, «Молот Чудовиськ» виявився дещо цікавішим, ніж я очікував на початку.

«Молот Чудовиськ» — це історія про загін мисливців, які заробляють на життя полюванням на чудовиськ.

Аромат:  Сирий ліс, багнюка, кров, сталь, дим від вибухових бомб і трохи запаху трав'яного чаю.   

Смак: Міцний, прямолінійний і подекуди різкуватий,темний і трохи гіркий.  У книзі вистачає небезпечних тварюк, магії, мандрівок і кривавих сутичок.  Сюжет розвивається динамічно, а загін мисливців поступово набуває власного характеру.

Секретний інгредієнт: Людяність. Бо за черговим чудовиськом іноді ховається не просто звір, а людина, яка колись зробила неправильний вибір.

Саме тому історія Сильмунда та Естмунда виявилася для мене цікавішою за звичайне полювання на перевертня.

Зрада, заздрість, помста й почуття провини показують, що чудовисько може з'явитися не лише через прокляття. Іноді до цього приводять самі люди.

Посмак: «Молот Чудовиськ» має помітний потенціал, але водночас відчувається як твір, якому ще потрібне літературне шліфування.

Місцями бракує психологічної глибини, діалоги можуть бути прямолінійними, а окремі сюжетні моменти хотілося б розкрити детальніше.

 

 Після книги залишається приємне відчуття пригоди й бажання вирушити разом із загоном у наступну мандрівку.

Проте сильна сторона книги — її персонажі та створений світ, у якого є перспектива розвитку.

На перший погляд, перед нами доволі класична формула: небезпечні тварюки, зброя, магія, замовлення, битви й мандрівки. Але поступово стає зрозуміло, що авторові цікавіше не саме питання «як убити чудовисько», а питання «хто насправді є чудовиськом».

Мені сподобалася сама побудова пригод. Загін отримує завдання, вирушає на місце, збирає інформацію, шукає чудовисько, стикається з небезпекою, а потім справа доходить до бою.

Завдяки цьому світ і герої розкриваються поступово, без величезної кількості пояснень на самому початку.

При цьому окремі полювання не залишаються просто незалежними епізодами. Через них поступово розкриваються характери героїв.

 

Бетфорд — один із найцікавіших персонажів загону.

Спочатку він сприймається передусім як керівник: практичний, досвідчений, вимогливий і здатний приймати неприємні рішення. Для нього робота мисливця — це передусім робота.

Але він не є бездушною машиною для вбивства. Він просто людина, яка дуже довго навчалася ставити обов'язок вище власних почуттів.

Кліффорд —найбільш «ветеранський» персонаж загону.

Він небагатослівний, жорсткий і часом навіть різкий. Його манера спілкування може спершу відштовхувати, але поступово стає зрозуміло, що за нею стоїть досвід.

Кліффорд не витрачає час на красиві промови. Якщо товаришеві потрібна допомога — він допомагає. Якщо хтось припустився помилки — скаже прямо.

Реніфат — один із персонажів, за якими найцікавіше спостерігати.

Його минуле злодія відразу ставить його в неоднозначне становище. Він не є героєм, який усе життя був благородним і чесним. Навпаки, він сам має гріхи за плечима.

Реніфат намагається стати іншою людиною.

Він не просто говорить про добро — у критичні моменти діє відповідно до своїх переконань.

Джилліан

Його важко назвати найсильнішим або найнебезпечнішим мисливцем, зате він неодноразово проявляє готовність допомогти товаришам. Джилліан поступово перетворюється на одного з найбільш людяних членів загону.

І це важливо: Джилліан не просто присутній у загоні як ще один боєць. Він формує емоційний баланс команди.

Фоллар

Цей персонаж  поки що розкритий слабше за інших.

Його головна роль у цій частині — молодшого й менш досвідченого члена загону, який ще має багато чого навчитися.

Фоллар таким чином стає не просто слабкою ланкою, а персонажем із потенціалом розвитку.

Сильмунд

Це ключова фігура фінальної сюжетної лінії.

Спочатку він постає як відлюдкуватий берендей, який не дуже хоче втручатися у справи людей. Він навіть створює враження персонажа, який стоїть осторонь від звичайного людського життя.

Але найбільша трагедія Сильмунда полягає навіть не в тому, що його обмовили.

Естмунд

Естмунд — персонаж, який фізично з'являється фактично лише через образ ведмедя, але його присутність відчувається набагато ширше.

Він — приклад того, як людські слабкості можуть поступово привести до катастрофи.

Ільміра

Ільміра не є центральною героїнею, але виконує дуже важливу функцію. На фоні постійних боїв, смертей і чудовиськ вона представляє звичайне людське життя. Вона лікує. Доглядає.

І саме завдяки таким персонажам світ книги не перетворюється лише на нескінченну низку бійок.

 

 Світ «Молота Чудовиськ» має хороший потенціал для розвитку.

Є королівства, столиці, замки, графи, ордени, маги, берендеї, алхіміки, мисливці, чудовиська й різні релігійні та політичні сили.

Особливо цікаво, що автор не обмежується одним містом або одним лісом. Відчувається, що за межами поточних пригод існує більший світ.

Тому книга сприймається радше як початок більшої історії, ніж як одна завершена пригода.

 Сподобались бойові сцени. Бої — одна з головних принад книги.

Мисливці не виглядають непереможними героями, які без проблем розправляються з кожним противником.

У сутичці з ведмедем вони помиляються, отримують поранення, падають, втрачають позиції й змушені імпровізувати.

Особливо сподобався командний характер боїв. Тут немає одного супергероя, який у потрібний момент самотужки рятує всіх. Перемога залежить від усього загону.

Це добре відповідає самій ідеї мисливців.

Мені взагалі дуже сподобалася команда. У героїв різні характери, і вони не виглядають однаковими.

Ще один плюс книги — тема неоднозначності.

Люди можуть чинити жорстоко. Чудовиська можуть мати людське минуле. Правильний вчинок не завжди очевидний. А помста може бути зрозумілою, але все одно залишатися неправильною.

Окремий плюс — поступове розкриття персонажів.

Автор не викладає всі карти одразу. Частина минулого героїв залишається за кадром, створюючи потенціал для наступних книг.

 

 «Молот Чудовиськ» — це бойове фентезі з хорошою атмосферою, цікавими героями та світом, якому явно є що ще розповісти.

Не ідеально відшліфоване, але достатньо захопливе, щоб після останньої сторінки захотілося продовження.

І продовження є. На сторінці автора можна познайомитися ще з 2 частинами. Пригоди продовжуються.

 Сторінка автора https://arkush.net/user/15282

А ви читали цю книгу? Яке враження залишилося у вас? Пишіть у коментарях.

**********************************************

Ставте вподобайку. Шукайте відгуки  «Хроніки Книголюба» у соцмережах. Підписуйтесь та рекомендуйте своїм знайомим та друзям.

                          ************************************************

Якщо знайдено помилку в тексті – пишіть

**********************************************************

  #Хроніки_Книголюба  #Богдан_Мостіпан  #відгукнакнигу  #українські_письменники #українське_фентезі #українська_фантастика #письменники_Аркушу

Еспресо-відгук №18

Еспресо-відгук №18

 

Заварюємо міцний, гарячий еспресо на відкритому вогні — з багатим ароматом, гірчинкою та домішкою степових трав. Робимо перший ковток, відчуваємо терпкий прохолодний подих вітру — і поринаємо в епоху, де гідність виліковувала зневіру, а слово було міцнішим за крицю.

 

Це історія про те, як звичайний підліток Павлусь, рятуючись від татарської навали, потрапляє на Запорозьку Січ. Чи зможе недосвідчений юнак вижити серед брязкоту шабель, знайти свій шлях у суворому світі козацтва та зберегти чисту душу в полум'ї Дикого Поля?

 

Спиридон Черкасенко «Пригоди молодого лицаря»

 

Аромат: Запах степового полину, свіжоскошеної трави та диму козацьких люльок. Це аромат свободи, небезпеки й відкритого простору Дикого Поля.

 

Смак: Героїчний, шляхетний і трішки «ідеалістичний». Історія становлення Павлуся — від недосвідченого юнака до справжнього лицаря — смакує як захопливий пригодницький коктейль: тут і брязкіт шабель, і вірне побратимство, і перше щире кохання. Це класика, яка не втрачає своєї свіжості.

 

Секретний інгредієнт: «Кодекс честі». Найбільше вражає те, як автор вибудовує образ героя не через його силу, а через його внутрішній вибір. Павлусь нагадує нам, що бути «лицарем» — це не про обладунки чи походження, а про здатність тримати слово й захищати слабших, навіть коли проти тебе весь світ.

 

Посмак: Натхнення та легкий сум за часами, коли поняття честі було дорожчим за життя. Книга для тих, хто сумує за справжніми героями, любить історію козацтва та шукає світлу, динамічну прозу про справжню мужність.

 

Зрештою, це книжка про те, що лицарський дух живе не в сивій минувшині, а всередині кожного з нас, поки ми здатні зберігати вірність власним принципам.

 

А як ви вважаєте, що робить людину справжнім «лицарем» у сучасному світі?

 

Ставте вподобайку. Шукайте відгуки  «Хроніки Книголюба» у соцмережах. Підписуйтесь та рекомендуйте своїм знайомим та друзям.

#Хроніки_Книголюба   #еспресовідгук #пригодимолодоголицаря #спиридончеркасенко #читайукраїнське #книжковийінстаграм #українськакласика #щочитати