середа, лютого 11, 2026

Андре Бук’о. Іскри за межею

Андре Бук’о.   Іскри за межею





«Арахна»


Напружений науково-фантастичний трилер про страх перед невідомим, вибір та втрату контролю над власним часом.


Сюжет  повільно занурює  читача у  тривогу. Розгойдує нерви, змушує слухати гудіння електроніки, відчувати холод металу, сумніватися у власній пам’яті разом із героєм.


Атмосфера  у тексті - ключовий інструмент. Темрява, аварійне світло, відсутність відповіді від «Арахни» створюють відчуття  самотності в технологічному просторі, де система існує, але не рятує.


Сподобався  образ ворога. Не класичний монстр і не механічна загроза. Аномалія. Щось, що ламає фізику, логіку й саму ідею боротьби.


Плазма не діє, форма нестабільна, очі - як маркери фатальності. Загроза не нападає одразу, вона тисне психологічно, змінює гравітацію, стирає межу між тілом і свідомістю. Страх не від болю, а від безсилля.


Сфера - дуже вдалий хід. Вона не пояснює, а лише провокує. Її фрази звучать як вироки, але насправді це дзеркало: «ти запізнився», «ти зробив свій вибір», «перевірка».


 Фінал різко змінює масштаб історії. Камерний жах у коридорах станції раптом розкривається у велику ідею трансгуманістичного майбутнього.


Виявляється, страх у темряві лише вступ. Справжній жах у тому, що герой  «нормальний» - стає аномалією.


«Арахна» добре тримає ритм.

Сюжет не про перемогу. Сюжет про перехід, після якого назад уже не буде.


Після прочитання залишається відчуття холодного простору всередині.

 

 «За межею істини»


 Емоційна науково-фантастична історія про те, як людяність народжується навіть там, де її не мало існувати.


Текст починається як класична історія виживання після катастрофи (біль, джунглі, уламки літака, стерта пам’ять). Але це лише обгортка.


Справжня історія розгортається не зовні, а всередині героя. Між тим, ким він є, і тим, ким його створили.

Автор  побудував світ переконливо й образно. Джунглі - жива сила, що контрастує з холодною технологічною логікою переслідувачів і моноліту.


Природа дихає, болить, рятує. А механізми лише виконують протоколи. Цей контраст проходить крізь увесь текст. 


Браслет, ніби дрібниця, але дуже вдалий символ. Спершу це загадка й загроза, потім інструмент, а зрештою - доказ того, що навіть створене може обирати.


Напис «Тільки ти можеш всіх врятувати» звучить майже пафосно, але з часом набуває трагічної ваги. Врятувати - означає пожертвувати собою.


Лінія стосунків між героями це емоційне ядро оповіді. Їхній зв’язок не виглядає випадковим або декоративним. Він виростає з довіри та спільного страху. 


Автор чудово показує, що саме через ці стосунки герой доводить свою людяність.


Фінал болісний, але чесний. Самопожертва героя подана як усвідомлений вибір, а не виконання команди. Сподобався останній жест - уламок браслета, що лишається з героїнею. Це не просто пам’ять, а доказ  (щось із нього вціліло поза системами й протоколами).


«За межею істини» історія не про андроїдів і не про змову. Це історія про те, що людяність не задається кодом. Вона народжується у виборі, у здатності любити, у готовності залишитися. 


Після прочитання  в мене залишився тихий, важкий посмак і питання, від якого неможливо відмахнутися: якщо машина здатна кохати й жертвувати собою, то хто тоді насправді людина?

 

  "Ключ до майбутнього"


Ця історія» вражає своєю масштабністю, глибиною персонажів та майстерним поєднанням наукової фантастики з психологічною драмою.


З перших сторінок читач опиняється у світі, де майбутнє людства, технології й моральні вибори тісно переплітаються.


 Головний герой проходить через небезпечні випробування, змінюючись не лише фізично, а й духовно.


 Сподобалось, як автор розкрив  Морок-033,  планету, де герой і його супутниця працюють над проєктом «Зерно».

Автор тонко передає атмосферу чужорідного, іноді ворожого світу, який поступово стає домом і джерелом натхнення для героїв.


 Деталі опису боліт, неба, отруйного повітря створюють враження, що ти відчуваєш тиск цього світу й одночасно його красу.


Кульмінаційні події на кораблі після виходу з гіперпростору - це справжній екшен, де герої стикаються із загрозою не лише від технологічних ворогів, а й від обставин, що ставлять під питання їхнє виживання.


Боротьба головного героя з роботами-охоронцями корпорацій, самовідданий героїзм Роса і використання «Судного Дня» створюють неймовірне напруження.


Цей епізод поєднує майстерно описану наукову фантастику з високою драматургією, адже ти відчуваєш не лише небезпеку, а й емоційний тиск від втрати та самопожертви.


Епілог із ще однією героїнею, яка сидить на озері, і дивовижне воскресіння головного героя через загадкову білу кулю.


Чудовий контраст між космічним хаосом і тишею земного світу надає твору завершеності й містичного відтінку.


Сподобалась майстерність автора у поєднанні деталей технологічного світу з психологією героїв.

Боєві сцени не виглядають просто як ефектні перестрілки, вони віддзеркалюють внутрішні стани персонажів: страх, рішучість, гнів і відчай.

Відчуття часу, напругу, адреналін і страх тонко передано. Це робить події неймовірно живими.


 «Ключ до майбутнього» - це історія про наукові відкриття, любов, самопожертву і пошук себе.


 Вона поєднує масштабний сюжет з тонкою психологічною драмою, майстерно створюючи світ, у який хочеться повертатися.


В цій книзі ти  отримуєш не просто наукову фантастику, а повноцінний досвід переживань героїв, їхніх рішень, втрат і перемог.

Ця робота залишає після себе відчуття величезного простору для роздумів.

У книги є друга частина, а третя поки ще пишеться.

 

«У пастці часу»


Ця історія - потужний синтез історичної прози, психологічної драми та елементів фантастики, який зачіпає всі органи чуття.


 Від першої сторінки автор занурює читача у хаос війни XXI століття, де запах пороху і крові змішується з гуркотом вибухів, а серце героїні Юлі калатає так, що здається, воно от-от вистрибне з грудей.


 Вона лікарка та волонтерка, яка ризикує життям, доставляючи медикаменти на передову. Тут війна не абстрактна, а відчутна (вибухи, тремтіння землі, гарячий порох і запах горілого металу) створюють відчуття присутності на полі бою.


Раптовий поворот сюжету переносить головну героїню та читача у XVII століття, у серце козацького світу.


 Це момент магії та шоку, коли сучасна людина опиняється серед вусатих воїнів у шароварах, де кожен її рух і слово можуть стати приводом для смерті.


Автор майстерно передає психологічний стан героїні.

Тут тобі і страх, і розгубленість, і рішучість з  професіоналізмом. Юля мусить миттєво адаптуватися до нового світу, пояснювати свою сутність людям, які не знають її країни та сучасних понять, та водночас залишатися живою.


Козацький табір відтворений із надзвичайною деталізацією. Запах диму й смаженого м’яса, гуркіт шабель, шелест коней, стогін поранених.  Автор не економить на дрібницях усе стає частиною життя і виживання.


Юля, використовуючи свої знання та хитро ховаючи аптечку з XXI століття, рятує поранених, здобуваючи поступово довіру та повагу.

Її дії не лише демонструють професіоналізм, а й моральну силу - рятувати життя у світі, де щодня доводиться робити вибір між добром і виживанням.


Дуже сподобалась психологічна взаємодія Юлі з козаками, особливо з Іваном Богуном та Яковом Барабашем.

Автор обережно і точно передає тонку межу довіри та підозри, страху та симпатії. Це робить сюжет надзвичайно живим і правдивим.


Ще одним сильним елементом книги який сподобався, є контраст між двома світами: сучасним та минулим.

Гарні реалістичні військові сцени з тонким психологічним опрацюванням персонажів. Битви та небезпеки показані максимально динамічно.


Твір зачаровує своєю емоційністю, глибиною і напругою. Він поєднує історичну епоху і сучасний досвід, драму особистих виборів і масштаб війни, любов і жертовність.

Особливе місце у творі займає образ хреста як символу переходу між світами, вибору та відповідальності, що додає роздумів над долею, вірою та призначенням.

 

«У пастці часу» - чудова історія подорожі крізь століття. Роздуми про людську сміливість, моральний вибір, про те, що означає бути живим і рятувати інших.


Це твір, який одночасно напружує, захоплює. Він змушує співпереживати. Твір залишає після себе відчуття, що справжня мужність – у рішучості діяти, навіть коли світ навколо руйнується, і у здатності зберегти людяність, попри обставини.

 

Підсумовуючи прочитане, стає очевидно: перед нами не просто серія науково-фантастичних, історичних чи психологічних історій. 

Можна сказати, що це цілісне авторське висловлювання про межі людяності — у технологіях, у війні, у часі, у виборі.

Сторінка автора https://arkush.net/user/15146


А ви читали щось з творчості  автора?  Яке враження залишилося у вас? Пишіть у коментарях.

**********************************************

Ставте вподобайку. Шукайте відгуки  «Хроніки Книголюба» у соцмережах. Підписуйтесь та рекомендуйте своїм знайомим та друзям.

                          ************************************************

Якщо знайдено помилку в тексті – пишіть

**********************************************************

  #Хроніки_Книголюба  #Андрей_Бук’о  #відгукнакнигу  #українські_письменники  #письменники_Аркушу #українська_фантастика  #читаюукраїнськихавторів  

субота, лютого 07, 2026

Арсен Гребенюк. У світі алгоритмів імовірних реальностей

 Арсен Гребенюк. У світі алгоритмів імовірних реальностей





Продовжую знайомитись з новими авторами. Цього разу розповім про твори цікавого автора, викладача та дописувача Вікіпедії.
«Без шансів»
Гарне фантастичне оповідання, в якому автор бере наукову ідею й загострює її до рівня загрози, яка раптом стає надто реальною.
Сюжет залишається людським, з нервом, з іронією, зі страхом і з тією дивною буденністю, яка буває лише у катастрофах, що починаються непомітно.
Сподобався контраст між звичністю і фатальністю.
Сюжет розгортається навколо головного героя Антона. Він поводиться, як людина, яка десятки разів виконувала одне й те ж. Навіть сама аномалія (сфера ймовірностей), подається так буденно, та технологічно-природно, що в якийсь момент забуваєш, наскільки це жахлива річ у потенціалі.
Автор створює дуже міцний ефект: коли починається катастрофа, її не сприймаєш одразу як щось грандіозне. Вона виглядає, як… злам на роботі. Несправність. Непорозуміння.
Блискучий задум сюжету у зміні варіантів реальності не для переміщення у часі, не для виконання бажань, а для того, щоб зробити те, що статистично можливе, але неймовірно руйнівне.
І автор дуже тонко показує, що будь-яка катастрофа - це не фантастика, це один із менш імовірних варіантів, який інколи комусь вигідно зробити реальністю.
В оповіданні немає надмірної психологізації персонажів, але вражає те, наскільки живими виглядають герої.
Антон, який у першу чергу переживає про те, що його забудькуватість викличе проблеми по інвентаризації, а через мить уже рятує людей.
Христина, яка з наукової холодності швидко переходить у рішучість. Її репліки емоційні, вона тримає динаміку.
Олег, майже комічний, але дуже людяний у своїй реакції.
Максим, типовий вчений, що «не виходить за інструкції», і тим самим і дратує, і створює контраст з Антоном.
Це все робить текст схожим не на фантастичний блокбастер, а на документальну хроніку з іншої версії нашої реальності.
Сподобались темп та напруга. Чудова зміна ритму оповідання.
Темп наростає рівно так, як підіймається рівень паніки в замкненому просторі.
Враження справляє й вибір локації. Чорнобиль. Місце, яке вже саме по собі асоціюється з «варіантом, що здійснився». Тут ідея імовірнісних реальностей набирає ще більшого значення.
У підсумку маємо напружений науково-фантастичний трилер з продуманою технологією та живими персонажами.
Оповідання залишає посмак неспокою, тому що ми ніколи не знаємо, хто і коли натисне на той умовний перемикач, що робить «малоймовірне» реальністю.
«Архітектор Пекла»
Міфологічний образ Пекла через призму наукової фантастики. Автор робить жахи не лише покаранням, а системою. Машиною. Інфраструктурою. Механізмом, що працює так довго, що навіть демони втомилися від рутини.
З перших абзаців відчуваєш, що автор не просто вибудовує атмосферу твору, він створює цілий технокосмос післясмертя.
Демон в автора не вогняний кат із вилами, а службовець. Архітектор. Такий собі оператор системи. Він «Режисер покарань», застряг між службовими інструкціями, збоєм у програмі та тихим відчуттям, що щось у цьому механізмі побудовано неправильно.
Сподобався контраст твору: людяність демона і нелюдяність системи.
Автор створив свою незвичайну світобудову пекла. Космічна система відплати, де кожна секція, як окрема планета, а грішники - об'єкти планованого сценарію.
Телепорти, реконструкція мозку, відновлення тіл, синтетичні маріонетки. Цей деталізований технологічний реалізм створює потужний ефект. Виникає відчуття, ніби читаєш не міф, а інструкцію до роботи штучного суду над людською природою.
Особливий ефект створює поступове розкриття таємниці «збоїв акторів». Здається, що це банальний технічний злам, але маленькі підказки, такі як тиша замість крику, червоні позначки без свідків, фіолетовий дрон, правдоподібні відмовки - вибудовують атмосферу змови.
Текст чудово передає відчуття, що систему хтось «переписує зсередини».
Попри фантастичність, оповідання змушує думати про реальне: Чи може бути справедливим покарання, яке працює за алгоритмом? Де межа між відплатою і механічною жорстокістю? Та хто відповідає за помилки системи, якщо система це Бог?
Ідея «дев’ятого кола для демонів», як на мене, дуже сильний символ. Щось на кшталт попередження: який би ти не був архітектор, система завжди може зробити тобі те саме, що ти робив іншим.
Текст насичений деталями, які не перевантажують, а створюють відчуття живого світу. Мова плавна, темп неспішний, але кожна сцена працює на розвиток інтриги.
Атмосфера тексту похмура, холодна, але часом аж карикатурно побутова(сварки демонів, сперечання про постачання, переживання за звіти).
Вийшло цікаво, не банально, в міру фантастично. Можна сказати, що це притча про систему, яка пожирає і винних, і невинних, і навіть тих, хто її обслуговує.
Посмак сильного концептуального, продуманого тексту, який залишає після себе довге тремтіння та бажання дізнатися, що буде далі.
«Жмот»
Вдала суміш підліткового пригодницького оповідання, містики та наукової фантастики, яка упакована в легку, живу й кінематографічну оповідь.
Текст одразу заманює атмосферою знайомого міського двору, шкільних буднів і впізнаваної реальності, у якій несподівано виникає елемент незрозумілого.
На початку оповідання автор створює майже соціально-побутову сцену. Читач готується до кримінального сюжету і раптом історія непомітно повертає у бік фантастики, таємниць і пригод.
Світ твору залишається повністю реалістичним, але крізь нього, мов крізь тонку тканину, прослизає щось інше.
Персонажі
Федя. Абсолютно переконливий школяр, із миттєвими емоціями, реакціями, побутовою логікою. Добре показано його розвиток: від випадкового свідка до ініціативного «мисливця».
Заріна. Харизматична. Фактично рівноправна напарниця, що рухає сюжет. Її «іграшковий пістолет», безстрашність, легка іронія — додають історії драйву.
Жмот. Містичний, тривожний персонаж. Є Відчуття, що він щось приховує, але не в стилі злодія, а радше людини, загубленої в часі. Він не агресивний, його «злочин» дивний, майже абсурдний.
Цей персонаж із майбутнього не сприймається штамповано. Він живий, трохи комічний, трохи сумний, і дуже цікавий.
Текст читається легко, сцени швидко змінюються, але без метушні. Окремі гумористичні моменти додають людяності. Гумор не розмиває серйозності моментів, а створює правильний баланс.
Сподобались деталі, які будують атмосферу сюжету (лінза з доповненою реальністю, карта з білими колами, яка створює відчуття гри тощо)
«Жмот» вийшов яскравим, динамічним. Він поєднав в собі реальність нашого дитинства з науковою фантастикою і легким гумором.
Історія захоплює, змушує ставити питання, хвилюватися разом із героями й очікувати продовження.
«Головний закон»
Темна фольклорна авторська притча про людину, яка торкнулася сили не з жадоби, а зі страху.
Історія про провину, спокусу й межу, за якою магія перестає бути інструментом і стає прокляттям.
Твір, де язичницьке минуле дихає поруч із буденним життям.
Текст атмосферний, насичений деталями, що працюють повільно й невідворотно.
Жах передається тишею ночі, дивними дрібницями, снами про ліс і хатину, що наближається.
Григір. Переконливий, трагічний герой. Він не обраний, не сильний, а звичайний ремісник, якого ламає внутрішній страх. Магія в оповіданні тілесна й психологічна. Вона приходить як хвороба, як тінь, як «удача», що смердить бідою.
Твір вийшов гарним, з порушеними питаннями про моральну двозначність, про відповідальність за вибір. Український фольклорний горор, про нагадування, що будь-яка сила живиться людиною, яка її прийняла, і першою ж її спалює. Про те, як легко стати хмизом для власного вогню.
«Пакосний Дід»
Майстерно вибудувана міська страшилка, яка починається буденно, але з кожною сторінкою нарощує тривогу, стискає простір навколо героїні й перетворює звичайний старий під’їзд на повноцінного персонажа.
Автор чудово поєднує соціально-побутовий реалізм із повзучим психологічним жахом. Вийшло дуже природно, що навіть не помічаєш, коли переходиш межу між «буденні дивацтва сусідів» і «щось зовсім ненормальне».
Оповідання чудово працює з простором. Будинок на Рівненській 49 і декорація, і тісний, застарілий організм, що скрипить, дихає, видає звуки, реагує на присутність людей.
Відчувається атмосфера тотальної задухи й застарілості. Це створює ефект реальності й неминучості.
Автор дуже вдало відтіняє контраст між молодою студенткою Оксаною, яка лише шукає дах над головою, та старим простором, де кожний куточок просякнутий пам’яттю попередніх поколінь.
Образ Петра Івановича (Дід)
Дід постає одночасно і реальним, і примарним.
То він просто старий буркотун, «пакосний», дрібний, дратівливий, неприємний, але цілком звичний для багатоповерхівок.
Його кроки, слухання під дверима, розклеєння оголошень — це все в рамках зрозумілої ексцентричності.
То раптом стає джерелом чогось надто регулярного, надто механічного, надто довгого, щоб залишатися людським.
Автор дуже тонко вибудовує ескалацію нічними кроками, шкряботінням, стуками об батареї тощо.
Сцена з вазонами, всохлим горщиком і маленькими ямками в землі можливо одна з найсильніших у тексті, бо вона порушує головне табу жахів: хтось або щось було там, де людина повинна бути в безпеці.
Автор не дає прямої відповіді, лише натякає, підсилюючи тривогу.
За зовнішнім хорором прихована глибша тема. Тема байдужості та розкладання соціальної спільноти. Будинок повільно гниє не лише фізично, а й морально.
У результаті атмосфера набуває відтінку класичної української готики, де спільнота не рятує людину, а, навпаки, підсилює її самотність.
Образ Оксани
Героїня дуже жива. Студентка, яка приїхала до міста, намагається економити, боїться показатися слабкою, стикається з реаліями орендованого житла. Її реакції природні: дратування, страх, намагання знайти раціональне пояснення.
Твір балансує між містикою та психологічним трилером. І хоч у певний момент стає зрозуміло, що події мають надприродний характер.
Фінальний злам, зникнення Петра Івановича та поширення «руху» по всіх квартирах. Сильний авторський хід, що змінює горизонт очікувань: небезпека не тільки в його квартирі, вона тепер всюди.
«Пакосний дід» вийшов тривожним, добре продуманим, атмосферним хорором, який працює завдяки деталям, реалізму й психологічному напруженню.
Автор показує, що найбільший жах може народитися з дрібного побутового дискомфорту, який раптом відкриває двері в щось зовсім темне.
«Чорна сметана»
Сучасний побутовий магічний реалізм, який непомітно й невимушено занурює читача у світ абсурду та прихованих сил, що керують буденною реальністю. Текст вирізняється органічним поєднанням гумору, трилеру, соціального коментаря й міфологічної алюзії.
Історія починається як звичайний епізод із повсякденного життя: супермаркет після свят, паски, посипки, йогурт, барвник.
Але всього один абсурдний імпульс - думка про «зелену сметану», переводить оповідь у зовсім інший рівень.
Оповідання майстерно балансує між двома полюсами: смішне й абсурдне (перемішування сметани ножицями, погоня через полиці, бабуся з картоплиною), й таїна й тривога (вібрація підлоги, блискавка, чорна сметана, чоловік, що виходить зі стіни).
Автор доводить до краю комічну ситуацію, а потім несподіваний ривок у містичне, де вже не до сміху.
Особливо ефектно виглядає сцена з чорним агентом-наглядачем, який маніпулює реальністю, входячи та виходячи зі стін.
Надзвичайно цікава авторська ідея магії, що базується на їжі й барвниках.
Їжа перетворюється на зброю, на механізм впливу на інші території, «де треба раптовий удар».
Це одночасно смішно й лячно: буденні продукти стають частиною великої, майже космічної системи.
«Чорна сметана» - свіже й вигадливе оповідання, яке тримає увагу від першого рядка до останнього.
Автор спеціалізується на поєднанні реалістичних буденних сцен із містичними та сюрреалістичними елементами.
Майстерно створює твори, які захоплюють пригодами, змушують напружено слідкувати за подіями, вводять у світ несподіваних страхів і гумору, нагадують про хитрість і багатогранність природи.
Мені оповідання сподобались.
Сторінка автора https://arkush.net/user/530
А ви читали щось з творчості автора? Яке враження залишилося у вас? Пишіть у коментарях.
**********************************************
Ставте вподобайку. Шукайте відгуки «Хроніки Книголюба» у соцмережах. Підписуйтесь та рекомендуйте своїм знайомим та друзям.
************************************************
Якщо знайдено помилку в тексті – пишіть
**********************************************************