Дарія Кононенко. Всесвіти, де від себе не втечеш
Читати Дарію Кононенко — це ніби проходити крізь багато абсолютно різних вимірів, де міняються декорації, але не міняється головне: відлуння наших вчинків нікуди не зникає.
Кожна історія занурює у геть протилежні світи. Але в кожній із них за гумором, містикою чи бойовими діями проступає головне запитання: що саме лишається від людини, коли межа між світлом і темрявою остаточно розмивається?
Зі всього різноманіття творів я образ три, про які і розкажу.
«Шабаш»
«Шабаш» — це нічна подорож на Лису гору, де фольклор пахне димом, мокрою сорочкою й землею з-під нігтів.
Аромат: Темної ночі без місяця, пилюки, що стоїть до неба, заліза перед хатою. Крізь ці запахи пробивається Юр'їв день — свято, коли худобу виганяють на пашу. А над горою тим часом пливе щось велике й чорне, і це зовсім не сова. Тривога відчувається на дотик.
Смак: Гострий, із гірчинкою.
Секретний інгредієнт: Найсильніше тут працює голос оповіді. Він ковзає між лукавим усміхом і крижаною серйозністю так легко, що ти не помічаєш, коли жарт перетворився на докір.
Побутові дрібниці (як-от колорадський жук, що «не наш, аж з-за моря приплив»), робочі справи відьом і чортова музика роблять потойбіччя впізнаваним.
Посмак: З присмаком відлуння наших вчинків. Хтось штовхнув у яр, хтось втопив дитя, хтось заплющив очі. А шабаш просто веде облік.
Авторська коротка проза на перетині фольклорного горору, народної демонології та соціальної притчі. Дія розгортається в українському селі невизначеного, але дуже впізнаваного часу, у ніч на Юрія, коли межа між світами тоншає.
Мавка, потерчата, відьми, чорти й навіть жаби зі скрипками складають строкатий хор.
Ти опиняєшся просто на горі, серед сміху, співу й пилюки. Спочатку це схоже на карнавал, а потім раптом відчуваєш холод: за кожною «витівкою» стоїть чиясь зламана доля.
Вразило, як авторка точно відобразила відьомські хвастощі, які збігаються з людським болем, — і вже не розбереш, де фантазія, а де хроніка села. За казковими образами проступають живі люди з їхніми гріхами.
Мова жива, соковита, з приказковими поворотами й народною інтонацією. Читається швидко, ніби тебе підхопив вихор, але раз у раз хочеться зупинитися: на деталях, на образах, на несподіваному слові.
Без розкриття подій скажу лише, що фінал лишає відчуття масштабу: проблема більша за одну ніч і одне село. Він працює як попередження, а не як крапка. Історія тут завжди про людей: про страх і сором, про відповідальність, про те, що вчинене не зникає з рахунків.
«Діти грому»
«Діти грому» не схожі на вестерн, до якого ми звикли. Це історія, де війна вже відбулася всередині людини, а пилюка Техасу лише підкреслює, наскільки там нікому не можна вірити. Особливо собі.
Книга починається з тіла: з міді, що вростає в м'ясо, з постійної спраги, з надлюдської сили, яка виявляється не подарунком, а пасткою.
Дарія Кононенко чудово працює на межі вестерну, альтернативної історії та містичного горору, але ще тут звучит нота ціни. Кожна «покращена» здатність забирає щось натомість, і це щось вже не повернеш.
Дія розгортається в Техасі часів Громадянської війни, куди з Міссурі потрапляють партизани Білл Андерсон і Райлі Кроуфорд. Вони дають згоду на дивну операцію, яку їм пропонує загадковий «док», і стати «тандеризованими» здається вигідною угодою.
Але чим далі, тим менше це схоже на вигоду і тим більше — на питання, яке автор не ставить прямо: що саме ми готові віддати за можливість помститися?
Світ роману збудований дуже майстерно. Історичні імена й реалії тут — не стільки прикраса, скільки ґрунт, на якому тримається вигадка. Ти вже не питаєш, чи міг би таке придумати лікар у 1860-х, бо розумієш: міг би. І це лякає й заворожує водночас.
Мова книги легка, але не поверхова. Розділи короткі й різкі, мов постріли, речення стрибають і перебивають одне одного, як думки в голові людини, яка давно не спала. Атмосфера гнітюча, але не безнадійна.
«Діти грому» запитують: якщо ти змінив тіло, чи змінився ти сам? І відповідають так, що ця відповідь залишається з тобою довго після останньої сторінки. Швидші за блискавку, сильніші за людей, але від власної пам'яті не втечеш.
«Проєкт Квірін»
«Проєкт Квірін» я б назвав не просто науковою фантастикою, а щоденником, який страшно читати чужими очима.
Спочатку це майже жарт: пластикова табуретка, кремова капсула, локшина з курчам-підривником і «рудий, а не червоний» Марс. А потім тебе непомітно беруть за комір і тягнуть у темряву, де холодна війна не закінчилася — просто змінила планету.
Форма тут працює як зброя. Текст складається із записів: перший, другий, знову перший, бо планшет глючить із датами. Ця дрібна деталь майже непомітна, але саме з неї й починає рости тривога. Ти ніби підглядаєш у чужий особистий щоденник і розумієш, що тобі не варто було цього робити.
Авторка чудово поєднує наукову фантастику, містичний трилер, альтернативну історію й психологічну драму.
Дія відбувається на Марсі, куди висаджено міжнародну експедицію: українці, кореєць і американці під одним прапором-буєм. Та головна лінія тягнеться з іншого часу — з радянського минулого, про яке ніхто не хотів говорити. Історія про двох людей, які колись полетіли у невідомість, лунає в романі гучніше за будь-яке сучасне обладнання.
Мені страшенно сподобалося, як поруч стоять побут і жах. Картопля сорту «Марсіанин», яка вже починає квітнути.
Можливо, це натяк на нашумілу книгу Енді Вейра «Марсіанін».
Бактерії, яких біолог оберігає так, ніби це діти. Суші з крабових паличок — нагадування про те, що експрес-доставка сюди ще не доходить. А поруч із цим — квадрат у тріщині гори, фольга, цигарковий папір і слова, від яких холоне шкіра.
Контраст між смішним і моторошним не просто створює настрій, він пояснює героїв. Люди не перестають бути людьми навіть на іншій планеті, і від цього їм ще страшніше.
Окремо хочу похвалити героїв:
Біолог-оповідач, який ховається за гумором, коли йому лячно, і постійно скаржиться на скутери та їжу.
Метеоролог Френк, колишній морпіх, зі своєю біонічною рукою і дідовою байкою, яка раптом перестає бути байкою.
Хвон, дроновод із Добровольчого Легіону, який бачить на екрані те, чого не бачать цивільні.
Вони не «експерти заради сюжету», а живі люди з минулим. Їхні війни прилетіли на Марс разом із ними.
Мова легка, іронічна, швидка. Багато розмовних відступів, самоіронії, побутових порівнянь («у природи нема прямих ліній»), і водночас кожен запис закінчується так, що хочеться негайно читати наступний.
Найбільше мені відгукнулася не містика, а відчуття провини, яке тягнеться крізь роки. Те, що було зроблено колись, нікуди не зникає. Його можна заховати, закопати у тріщину скелі, замовчати в архівах. Але воно чекає. Навіть на Марсі.
Фінал не закриває історію, а залишає тебе наодинці з питанням: хто насправді спостерігає за нами, коли ми думаємо, що робимо щось таємне?
«Проєкт Квірін» — це книга про те, що минуле летить за нами у космос швидше за будь-яку ракету.
Дарія Кононенко демонструє дивовижне вміння працювати з жанрами: від народної інтонації до залізного вестерну й наукової фантастики. Її історії розважають, лякають і водночас змушують зупинитися й зазирнути у власний «внутрішній дім».
Сторінка авторки https://arkush.net/user/16
А ви читали щось з творчості авторки? Яке враження залишилося у вас? Пишіть у коментарях.
**********************************************
Ставте вподобайку. Шукайте відгуки «Хроніки Книголюба» у соцмережах. Підписуйтесь та рекомендуйте своїм знайомим та друзям.
************************************************
Якщо знайдено помилку в тексті – пишіть
**********************************************************
#Хроніки_Книголюба #Дарія_Кононенко #відгукнакнигу #українські_письменники #письменники_Аркушу #українська_фантастика #читаюукраїнськихавторів




