Ольга Пелешук. Зворотний бік всесвіту
На сторінці авторки понад 60 творів. Було важко вибирати з такого різноманітного всесвіту.
Але саме в цьому і полягає головний інтерес — пробиратися крізь цей масив, вишукувати перлини й збирати власний мозаїчний портрет авторки, де наукові фантазії переплітаються з готикою, а гумор плавно перетікає в моторошний містичний трилер.
«Липнева ніч, або Утоплениця»
Оповідання Ольги Пелешук є багатошаровим жанровим міксом. Авторка поєднала класичні мотиви української демонології та романтизму з канонами сучасного містичного трилера, соціальної драми та нуару.
Це історія не стільки про примару, яка прагне помсти, скільки про моральну гниль, безкарність і руйнівну силу байдужості.
Сюжет побудований за класичною схемою розслідування-пошуку.
Головний герой Роман (семінарист): Уособлює традиційну мораль, віру та юнацький максималізм. Його шлях від юнацької романтики до жахливого усвідомлення правди передано дуже емоційно.
Марійка: Класичний образ утоплениці (мавки), переосмислений у сучасних реаліях. Її портрет на початку (зелені очі, запах чебрецю) контрастує з похмурою, затягнутою тванню постаттю примари. Вона не просто монстр із жахливих історій, вона — жертва системного насильства, чию душу випалили
жорстокістю.
Її жага помсти — це єдине, що тримає її у світі живих через бездіяльність місцевої влади та правоохоронців.
Антагоністи (Віктор і компанія): «Господарі життя», які звикли купувати все і всіх. Їхній світ — це декорація бездуховності: закинутий басейн, повний твані, пляшки з елітним алкоголем, африканські маски та повна відсутність внутрішніх гальм.
Їхня загибель від страху перед обличчям власних гріхів виглядає не лише містичним покаранням, а й глибоким символізмом.
Епізодичні персонажі (дід Свирид, отець Ферапонт): Яскраво змальовані маркери занепаду провінції. П'яний священник під грушею з поросям і байдужість мешканців підкреслюють відчуття повної безвиході, де звичайній людині немає де шукати захисту, окрім як у вищої (нехай і потойбічної) справедливості.
Твір вирізняється контрастною мовним контрастом. Ліричні відступи, пов'язані з образом Марійки та спогадами Романа, написані м'якою, майже поетичною прозою. Водночас мова діалогів «компанії» та побутові сцени навмисно заземлені, сповнені сленгу та грубих інтонацій.
Цей контраст працює на головну ідею: чистий, тендітний світ природи та щирих почуттів зіштовхується з брудною, цинічною та агресивною «елітною» дійсністю.
Оповідання порушує важливі соціальні та етичні теми: безкарність влади та грошей, байдужість суспільства, межа між прощенням і відплатою.
Ця моторошна історія затягує з перших рядків і тримає в напрузі до самого кінця. Після прочитання залишає довгий посмак і привід замислитися.
«Міст, де розбиваються серця»
Іноді кохання починається з маленької романтичної дурниці — замочка на мосту, поцілунку й обіцянки бути разом назавжди. Але що, коли ця обіцянка виявляється почутою кимось або чимось, чого краще було не кликати?
«Міст, де розбиваються серця» залишив у мене досить сильне й трохи моторошне враження. Спочатку історія здається майже звичайною романтичною замальовкою про двох закоханих, які приходять на Міст Закоханих повісити замок на знак свого кохання. Але вже з перших абзаців відчувається, що за цією романтикою ховається щось недобре.
Мені сподобалося, як поступово нагнітається тривога. Спочатку це страх Максима перед мостами, потім дивна поведінка Ліни, напад ворон на голубів, зникнення замка, а далі — раптова смерть дівчини. Кожна наступна деталь ніби підштовхує читача до думки, що все це не просто випадковий збіг.
Особливо добре спрацював сам замок. На початку це просто романтичний атрибут, який для Ліни має величезне значення. Максим же ставиться до нього скептично й навіть обманює дівчину, коли після зникнення купує точну копію.
І саме цей маленький обман після смерті Ліни починає мучити його. Він уже не може сприймати зникнення замка як випадковість і переконує себе, що таким чином накликав біду.
Зачепив фінальний епізод із замком. Максим знаходить той самий замок, який тримала ворона, але той падає вниз і його розчавлює машина. Це дуже похмурий і водночас символічний момент. Замок, який мав означати вічність їхнього кохання, буквально перетворюється на уламок. А Максим забирає його собі як останню пам'ять про Ліну.
Загалом це історія не стільки про проклятий замок чи містичну ворону, скільки про людину, яка після втрати коханої починає шукати причину трагедії у власному вчинку. І саме це, на мою думку, робить оповідання емоційнішим.
«Міст, де розбиваються серця» — похмура, романтична й трохи готична історія про кохання, втрату та провину, яка після фінальної крапки ще деякий час не відпускає.
Після прочитання залишається неприємна думка: а що, як деякі речі ми називаємо забобонами лише до того моменту, поки самі не втратимо найдорожче?
«Вогонь-дівка»
Як на мене, це чудова історія, яка чіпляє своєю атмосферою та контрастами. З одного боку, ти бачиш знайому до болю картину: провінційне літо, молодіжне тусіння, де всі всіх знають, прості розмови й безтурботність. А з іншого — у цей звичний побут авторка дуже органічно та моторошно вплітає містику.
Є відчуття якоїсь неминучості. Ти спостерігаєш за героєм і розумієш, що його засліпленість до добра не доведе, але відірватися від читання важко — хочеться дізнатися, чим закінчиться ця небезпечна гра.
Книга залишає по собі такий густий, трохи тривожний посмак. Вона чудово підходить для того, щоб полоскотати нерви увечері й замислитися про те, що іноді наші власні пристрасті бувають набагато небезпечнішими за будь-яку містику.
«Сало з Темного Боку»
«Сало з Темного Боку» — історія, яку читаєш із усмішкою, а наприкінці думаєш: «Ну от, знову сало врятувало ситуацію!» Авторка вдало поєднала фантастику, український колорит і добрий абсурдний гумор.
Сподобався контраст між високотехнологічною місячною станцією, роботами-офіціантами та цілком земною мрією Тараса про шматочок сала з часничком і чорним хлібом.
Тарас узагалі вийшов дуже живим персонажем — хитруватим, ласим до смачного, трохи авантюрним, але щиро закоханим у свою українську кухню. Його діалоги з американським колегою Майклом додають історії особливого гумору та життєвості.
Найкумедніше починається тоді, коли невинне бажання пригостити друзів перетворюється на справжню катастрофу. А фінальна розгадка з «алкогольним салом» — чудовий комедійний хід. Особливо припала до душі реакція медика: після всіх пригод проблема зрештою вирішується дуже по-українськи — петицією про допуск українських виробників.
Мені сподобалося, що за гумором тут є ще одна проста й приємна думка: навіть далеко від Землі люди сумують не лише за рідними місцями, а й за звичними смаками, запахами та маленькими шматочками дому.
Як на мене, це чудова, легка, весела фантастична історія без зайвої серйозності, з присмаком справжньої ностальгії.
«Водяник»
Блискуче, атмосферне містичне оповідання, яке з перших абзаців затягує у свої липкі, прохолодні й водночас знайомі до болю води.
Письменниця чудово передає відчуття справжнього літнього дитинства біля води під час канікул: із цим юнацьким скептицизмом, спробами здаватися розумнішими за дорослих, вірою в науку й водночас липким трепетом перед незрозумілим.
Колоритні образи хлопчаків-друзів Сашка та Пашка, мудра і трохи стомлена бабуся зі своїми історіями, старий учитель у захаращеній книжками хаті — усе це створює неймовірно живий світ українського села біля річки, де минуле й сучасне переплелися дуже тісно.
Дуже цікаво побудована напруга. Спочатку — знахідка старого трипільського глечика (який насправді виявляється чимось набагато більшим), легковажне відкриття, дивний холод і тіні. А потім починається справжній психологічний трилер: нічний стук у двері, шкрябання у стіни, темрява льоху, де ховаються бабуся з онуком, і відчуття невідворотної присутності когось чужого, прадавнього.
Поява «дядька Терентича» та розв'язка з віддаванням каші й поверненням душ до глечика тримають у напрузі до останнього рядка. Образ Водяника тут вийшов живим, моторошним і водночас по-своєму закономірним елементом природи, яка вимагає поваги до своїх законів.
А фінальний акорд — те, що дитячий страх і пам'ять про ту ніч залишаються з героєм на все життя — додає історії глибини та реалістичності.
Це атмосферна проза в найкращих традиціях українського містичного жанру. Читаєш — і аж шкірою відчуваєш запах болота, прохолоду річки та тривожний стукіт у двері. Чудова робота!
Після прочитання залишається саме той посмак, який і має залишатися після хорошої містичної історії: начебто все вже закінчилося, але наступного разу біля річки мимоволі почнеш уважніше дивитися у воду. Бо хто його знає, що там живе під очеретом і що може випірнути після бурі...
«Старий капелюх»
Оповідання вийшло дуже атмосферним і напруженим. Мені сподобалося, як авторка поступово розгортає стан тривожного очікування, напруги та невизначеності.
«Старий капелюх» — містичне оповідання, яке починається майже буденно: онук заходить до бабусі на млинці, отримує в подарунок стару річ діда й вирушає на роботу. Але звичайний сімейний подарунок поступово перетворюється на двері в давню історію, яку краще було б не ворушити.
Спочатку здається, що всі ці галюцинації, розбитий телефон і страшні сни — це просто наслідок шаленого робочого ритму, недосипу й підвищеної відповідальності на новій посаді. Письменниця майстерно тримає читача в сумнівах: чи то в Сергія їде дах від перевтоми, чи то тут дійсно замішана містика.
Дуже круто спрацювала деталь із бабусиною шафою. Це одразу створює густий, осяжний простір, де побут переплітається з чимось похмурим і давнім.
Зв'язок поколінь через дідовий капелюх із бабусиною стрічкою — це потужний метафоричний образ. Вдалий контраст: для бабусі капелюх — дорога пам'ять, для Галини — мішень помсти, а для Сергія — поступово смертельна загроза.
Виходить, що онук разом із пам'яттю і гордістю за предка неусвідомлено перебрав на себе і його кармічний «хвіст», чужу ненависть та смертельне прокляття.
Сподобався образ Галини. Спочатку вона просто дивна стара жінка, яка стежить за Сергієм. Потім стає зрозуміло, що це не випадкова зустріч. А вже у фінальній сцені вона перетворюється на справжню потойбічну істоту.
Фінал залишає правильний посмак: ворога наче знищено, але історія з минулого залишається жити в пам'яті як нагадування про те, що не все в цьому світі можна пояснити раціонально.
Сильна, якісна містика.
«Смертельний заповіт»
Іноді заповіт може виявитися смертельнішим за будь-яке прокляття. А якщо до родинних таємниць, отруєння й боротьби за спадщину додати замок, темний коридор, єзуїтів-розслідувачів та справжнього привида — звичайний детектив перетворюється на дуже смачну готичну історію.
Аромат: Похмурий замок, холодний осінній вітер, мерехтіння свічок і таємнича смерть графа Моравецького одразу задають потрібний настрій. Авторка чудово грає на межі між детективом і містикою: читач разом із Томашем намагається знайти цілком земне пояснення, але поступово змушений визнати — цього разу привиди, схоже, справді втрутилися у розслідування.
Смак: Класичного детективу з присмаком містики. Підозрювані на місці: молода вдова, колишня дружина, діти, слуги, спадщина і заповіт, який може стати чудовим мотивом для вбивства.
Особливо сподобався дует Томаша й Матеуша: досвідчений наставник, який звик покладатися на логіку та інтуїцію, і молодий послушник, котрий постійно ставить запитання й помічає те, що старший пропускає.
А потім з’являється привид. Причому письменниця не просто використовує його як страшилку. Дух графа намагається повідомити, хто його вбив, але робить це настільки загадково, що навіть досвідчені розслідувачі спочатку неправильно трактують його підказку. А епізод із картинкою — окрема маленька перлина чорного гумору.
Секретний інгредієнт: Гумор. І він тут дуже доречний. Матеуш зі своїми потайними «гріхами», його спроби врятувати душу під час зустрічі з привидом і особливо абсолютно серйозне розшифрування підказки про «молоко» додають історії легкості.
Але найкращий хід — те, як авторка змушує читача кілька разів змінювати версію злочину. Спочатку підозра падає на колишню дружину, потім — на молоду вдову, далі з’являється загадкова покоївка. І зрештою з’ясовується, що всі ці нитки пов’язані між собою.
Посмак: «Смертельний заповіт» залишає після себе приємний присмак готичної детективної історії з чорним гумором. Тут є і загадкове вбивство, і містика, і спадкові інтриги, і досить винахідливий спосіб отруєння.
А фінальний поворот із Магдою особливо вдалий: привид не просто допомагає розкрити злочин — він фактично стає останньою жертвою власної помсти. І навіть після того, як справжня історія вбивства стає зрозумілою, містична складова нікуди не зникає.
Загалом вийшов атмосферний, дотепний і доволі хвацький містичний детектив. Тут не варто надто довго довіряти очевидним підозрюваним — у цьому замку навіть привид говорить загадками. А іноді одна невинна на вигляд картинка може виявитися важливішою за десяток допитів.
Творчість Ольги Пелешук — це яскравий приклад того, як можна органічно поєднати український фольклор, класичну готику, соціальну сатиру та фантастику.
Головна сила її історій полягає в тому, що містика чи фантастика тут рідко бувають самоціллю. За примарами, утопленицями, родинними прокляттями чи навіть за відсутністю звичного шматочка сала на місячній орбіті завжди стоїть людина з її вибором, гріхами та страхами.
Сторінка
авторки https://arkush.net/user/3395
А ви читали щось з творчості авторки? Яке враження залишилося у вас? Пишіть у коментарях.
**********************************************
Ставте вподобайку. Шукайте відгуки «Хроніки Книголюба» у соцмережах. Підписуйтесь та рекомендуйте своїм знайомим та друзям.
************************************************
Якщо знайдено помилку в тексті – пишіть
**********************************************************
#Хроніки_Книголюба #Ольга_Пелешук #відгукнакнигу #українські_письменники #письменники_Аркушу #сучасна_українська_містика #хоррор
