Я багато чув про письменницю Ліну Костенко, але ніколи не читав її.
Нещодавно знайшов її книгу в аудіо форматі "Записки українського самашедшего" й вирішив познайомитися з творчістю славетної письменниці.
Події, про які ведеться розповідь у книзі пройшли повз мене. Я тоді вже багато років не жив в Україні та події в країні не дуже мене цікавили. Я, як і багато інших людей, був отруєний російською пропагандою й думав що Україна, це країна без майбутнього.
Але с кожним роком події в Україні набирали силу, було жахливо чути про те що там робиться. А потім були майдани, Ющенко, Янукович, Порошенко, потім АТО.
Люди в країні ділилися на табори, одні відстоював свободу й незалежність, інші брали приклад з росії, третім було на все чхати. Круговерть нісенітниць Багато думок, багато міркувань, але майбутнє було десь у тумані А потім сталося 24 лютого...
Що я можу сказати про "Записки".
Не буди розкривати сюжет. Пройдусь лише верхами. Якщо я правильно зрозумів, ще перший прозаїчний роман Ліни Костенко. Як на мене, то вийшло чудово. Було дуже цікаво читати про події, того часу. Бачити точку зору людини, яка переболіла цими подіями.
Багато історичних подій про які я лише чув, та у цьому творі, я як би був присутній там, на вулицях Києва, на майдані, бачив все це на власні очі. Сперечався з головним героєм.
Дуже сподобалось, як авторка обрала свого головного персонажа не жінку, а чоловіка. І як вона майстерно розповіла від його імені, про свою історію, про свої почуття, про страхи, та надії.
Україна проходила свій шлях, разом з народом, якій був поділений на російськомовних та україномовних. Та й ще вони теж були поділені.
Ліна Костенко розповіла про то, як люди втрачали український дух, як боролися за нього, за душу країни, за свободу та незалежність. Для мене ця книга була як подорож у минуле.
Розповідь вийшла емоційна, без прикрас. Важко передати словами, то, що відчуваєш, коли читаєш цю книгу. Особливо коли був відірваний від всього того, що відбувалося.
Ця книга відкриває душу читача, від прочитаного болить серце. Важко перетравлювати все що взнаєш про ті часи. Яких творився жах, беззаконня. Це правда про країну, про людей, про українців, справжніх та ні.
А яка мова! Пісня. Слова, заходять у саме серце, у саму душу й починаєш не зважати самого себе, за ту правду що відкриває Ліна Костенко. Становиться сумно за роки самообману, за неповагу до мови та й культури України.
Це й геніально, й сильно, й неймовірно правдиво. А ще це було жорстоко, сумно, містами іронічно.
Мені здається, що цей роман стане українською класикою, минуть роки, а роман буде актуальним. Важко читати правду, важко зрозуміти чому це сталося. Важко було після книги.
Як люди витримали ті часи, те, що творила влада, те що творили близькі до влади люди.
Божевілля, беззаконня, повна залежність від росії, проросійські політики, приниження українців, як нації, терплячість народу... Вічні проблеми, вічні відмовки, вічне самоприниження, вічна безініціативність.
В книзі багато політики, але вся вона їде крізь призму зору головного героя, чи самої авторки?
Розкол суспільства, надії на краще майбутнє, боротьба за незалежність.
Дуже знакова книга для України.
Хоч вона читається містами важко, містами нудно, містами цікаво, що ти маєш можливості відірватися, містами депресивна, але ті роздуми, які підіймає авторка, актуальні й сьогодні.
Розумієш, що доля країни, її життя, в руках кожного справжнього українця.
А ви читали цю книгу? Що можете розповісти про неї? Яке враження залишилось у вас? Пишіть в коментарях.
Ставте вподобайку. Підписуйтесь на «Хроніки книголюба» у соцмережах. Рекомендуйте своїм знайомим та друзям.
****************************************************************
Хроніки книголюба у соцмережах
Немає коментарів:
Дописати коментар