Олександр  Гребьонкін.  Відлуння життя та подорож у глибину душі

Олександр Гребьонкін — сучасний український письменник, чиї твори неодноразово відзначалися на літературних конкурсах, що підтверджує визнання його творчості в літературному середовищі.

Сторінка автора https://arkush.net/user/13861

  “Фантом”

Роман «Фантом» —   мозаїка з  детективу, психологічної драми та філософської містики. Події розгортаються у 1970-х, у час, коли світ ще не знав цифрових фантомів, але вже жив з привидами власної пам’яті. Головний герой, розслідуючи загадкову смерть батька, поступово відкриває, що той був не людиною, а фантомом — істотою між життям і тінню, між матерією та спогадом.

Фон 70 років, це епоха, коли світ змінювався, коли сподівання були інші, й «старі» рани могли залишатися невирішеними.

Навіть містика на цьому фоні звучить  інакше, як приглушена, тіньова пригода без гучних  спецефектів.

Автор  створює  тонку інтригу, крок за кроком, через деталі: зниклий лист, стара скрипка, дивний сусід, запах пилу старих книжок.

Кожен розділ краплина в симфонії пам’яті, де минуле та сучасність перегукуються, створюючи атмосферу постійного сумніву: що реальне, а що  лише відбиток.

 Письменник використовує символ скрипки як голос душі, що звучить навіть після смерті. Відчутно працює із темами ідентичності, реальності та повторення (або заперечення) минулого.

Особливо вражає «сповідь батька», розділи, де межа між спогадами й потойбіччям стирається. Тут роман переходить у філософський ритм: фантом говорить про свободу, про ціну творчості, про людську тінь, яку залишає кожен.

Олександр Гребьонкін вміло поєднав психологічну глибину історії з містикою, створюючи текст, у якому кожне слово має свій підтекст.

«Фантом» вийшов чудовою детективною історією, притчею про пам'ять, любов та межу людського існування. У ній є все що потрібно читачеві: таємниця, краса, біль та тихий жах пізнання, що фантоми завжди ближчі, ніж здається.

«Апокаліпсис»

Твір починається біблійним епіграфом з Одкровення Іоанна Богослова, і це одразу задає апокаліптичний тон.   «Апокаліпсис» тут не кінець світу зовнішнього, а розкриття світу душі, її болю, пам’яті й провини.

Перші сторінки знайомлять нас із журналістом Давидовим, який слухає сповідь старого Васильченка. Автор змалював історію в історії, коли голос минулого проривається крізь буденність сучасності.

 Васильченко стає не просто героєм, а свідком часу, який пережив любов, втрату, війну.

Його спогади — це епос простої людини, яка живе серед трав, річок і запаху літа, і раптом потрапляє у вир історії.

Вражає багатство описів: пейзажі дитинства, сцени біля річки, перші подихи кохання

 Кожна деталь символічна: вода це очищення й доля, море це поклик мрії, сніг це чистота нового життя.

Сподобався  контраст між світлом дитинства й темрявою війни. Від яскравих запахів та барв мирного світу оповідь переходить до гару, пилу, страху, крові.

Після початку війни твір стає схожим на літопис  земного апокаліпсиса. Автор не прикрашає війну, не романтизує її, а показує як велику тріщину у людському бутті.

Мить, коли герой убиває першого ворога, подана неймовірно правдиво: без героїзму, без пафосу, лише з подивом в очах убитого. Це момент, коли людина бачить межу між життям та  небуттям. Це момент коли людина перестає бути колишньою.

Філософський підтекст(людина як свідок кінця) передається через просту, довірливу мову оповіді.

Автор розкрив тему апокаліпсиса не через знищення світу, а через втрату сенсу.

В оповіданні багато цікавих героїв. Не всі вони позитивні, але без них твір би не став таким потужним та атмосферним. Професор  Зейдельман, комендант Ріхтер, постать «довгоносого Гофмана», Сантьяго. Всі вони залишили в історії помітний слід.

Мова тексту насичена деталями: «пахло хвоєю», «вітер ніс запахи трав», «пил дер у горлі» тощо.   Саме завдяки цим відчуттям ти проживаєш події тілесно, не лише розумом.

Сподобалась сцена з німцем у чорній форм. Як на мене, вона  одна з найсильніших у всій повісті. Вона перевертає традиційне уявлення про ворога.

Фінальна сцена: зустріч із молодим лікарем, на ім'я Т. Гофман - чудовий художній спосіб. Автор замикає оповідь у символічне коло: минуле повертається, але вже в іншій формі. Гофман, який колись уособлював смерть, тепер стає провідником життя та надії, адже саме він «творить чудеса» в лікарні.

 Таким чином, добро та зло зливаються, наче дві сторони однієї душі. Можливо, це той самий Гофман тільки очищений від фантомної тіні війни.

 Цей твір став своєрідною  сповіддю про долю однієї людини у катастрофі століття.

Автор чудово поєднав життєву вірогідність, тугу за минулим та біблійний масштаб. Це твір про те, як навіть серед руїни людство шукає Бога. 

 «Хранитель часу»

Чудова реалізація  авторського задуму. Чуттєва історія про пам’ять, спогади та прагнення виправити втрачений час. Історія про можливість повернення до минулого, яке залишило глибокий слід у душі.

Майстерно переплетені описи буденного життя та містичних елементів, які створюють атмосферу психологічної напруги й магії.

Сподобалось як автор описує природу, міські вулиці, людей тощо. Деталі на кшталт «в повітрі пахло медом і свіжою листвою», дозволяють повністю зануритися у світ створений письменником, у світ головного героя історії.

Ти ніби відчуваєш емоції головного героя. Його радість, самотність,  захоплення та ностальгію. Автор гарно промалював психологічний портрет свого персонажа. Людина, яка прожила багато років, зберігаючи пам’ять про перше кохання, й водночас стикається з гіркотою втрат  та нереалізованих мрій. Через його переживання автор передає тему часу.

Містична лінія з Хранителем часу Вольдемаром додає твору філософської глибини. Через   образ  Хранителя, автор розкриває ідею часу. Реального явища, яке можна «повернути», відтворивши певну мить до найдрібніших деталей.

Пропозиція Хранителя «платити часом, що залишився до смерті», створює атмосферу містики та морального вибору: що готова віддати людина, щоб виправити помилки минулого.

Сюжет вийшов  динамічний, із сильним емоційним ритмом.

Події минулого органічно переплітаються з сучасністю та містичною лінією Хранителя часу.

 Символізм часу та його «королівство» — годинники, різні за конструкцією та стилем, створюють відчуття величності та загадковості, що підкреслює філософське сприйняття часу як дорогоцінного й водночас невловного ресурсу.

Твір викликає емоційне співпереживання, захоплює сюжетними поворотами та тонкою психологією героїв.

«Люди як птахи»

Ця повість сподобалась неймовірно. Вона захоплює з перших сторінок та не відпускає до останньої.

Історія жінки, на ім'я Гера, яка переживає кохання, втрати та випробування, але попри все зберігаючи силу творчості та віру в людей.

 Автор вміло поєднує особисті переживання героїні з історичним контекстом, показуючи складне життя митців і письменників у міжвоєнний і післявоєнний час.

Вражає психологічна глибина персонажів: їхні страхи, радості, сум та натхнення передані дуже живо й правдиво.

 Відчувається атмосфера минулого через деталізовані описи міст, сіл, інтер’єрів та природи, а також через мистецький процес героїв.

Попри трагізм подій, повість сповнена надії, дружби, кохання та сили мистецтва. Вона нагадує, що спогади, творчість та людські взаємини залишаються з нами назавжди.

Дуже органічно автор вплів в історію трохи містики, яка додала сюжету загадковості та гармонійно переплелася з реалістичними подіями. Літання героїні, таємничі випадки та містичні знаки створюють атмосферу чарівності й ефемерної магії, коли реальність межує з фантазією, але ця межа тонка.

Історія, що залишається в серці та надихає замислитися про життя, пам’ять і справжню цінність митця.

Загалом, творчість Олександра Гребьонкіна можна схарактеризувати як багатогранну та захопливу. Його здатність поєднувати різні жанри та створювати глибокі, емоційно насичені твори робить його важливим представником сучасної української літератури.

*****************************************************

А ви читали щось з творчості  автора?  Яке враження залишилося у вас? Пишіть у коментарях.

**********************************************

Ставте вподобайку. Шукайте відгуки  «Хроніки Книголюба» у соцмережах. Рекомендуйте своїм знайомим та друзям.

                          ************************************************

Якщо знайдено помилку в тексті – пишіть

**********************************************************

  #Хроніки_Книголюба  #Олександр_Гребьонкін  #відгукнакнигу  #українські_письменники  #письменники_Аркушу #українська_містика #читаюукраїнськихавторів  

Євген Гуцало «Позичений чоловік»

Євген Гуцало «Позичений чоловік»

Коли починаєш читати  книгу «Позичений чоловік», спершу здається, що це буде легка гумористична історія. Та з часом розумієш, що це подорож крізь дзеркала, через народну мову, сміх і жарти, які ранять, але й лікують.

У центрі сюжету Хома Прищепа, звичайний селянин, який має дружину Мартоху. Одного дня Мартоха народжує ідею: позичити Хому  іншій жінці на якийсь час, в обмін на теличку. Таким чином Хома опиняється в чужому домі, з чужими людьми, в чужих обставинах.  Починаються пригоди, несподівані повороти, кумедні ситуації.

 

Роман  вийшов багатошаровий. Автор вміло розкриває соціалізм і соцреалізм як систему. Він  не тільки малює декорації радянського побуту, він  ще критикує стереотипи, бюрократію, спекуляцію, моральну фальш, яку приносить система. Але авторська критика не відкрита. Вона йде через іронію, гротеск, через абсурд.

 

Твір починається легко, майже анекдотично. Сам факт «позичення чоловіка» — вже досить абсурдна ситуація, але автор майстерно  розкручує цю ситуацію до серії пригод, не тільки головного персонажа, а й всіх інших людей. Можливо через комічність сюжету, автор показує наскільки життя може бути нелогічним, але одночасно глибоким й справжнім.

 

Персонажі книги вийшли реалістичними та живими, що здається що зараз вони зійдуть зі сторінок книги.

 

Образ Хоми Прищепи поєднує в собі   повсякденне та символічне. В ньому є риси мораліста, гумориста, людини із внутрішнім світлом та власними принципами. Хома сприймає своє  прізвище  не просто як слово, а  як частинку  долі, родоводу, зв’язку з предками та з землею.

 

Мартоха — дружина Хоми. Вона  ініціаторка «перекладання» обов’язків, обміну з іншою жінкою. Через неї  автор  проявляє сімейні стосунки, роль жінки в селі, ставлення до моралі, матеріальних благ. 

 

Також майстерно виписані другорядні персонажі: сусіди, чужа жінка, інші люди в селі.  Вони посилюють контраст між «звичним життям» й соціальними чи моральними викликами.

 

Письменник чудово використовує образи й народну уяву, щоб підкреслити, що назва та місце народження це не тільки географія, а доля й очікування. Що в назві села чи в його імені може відчуватися символ життя, достатку, небезпеки чи захисту. Село у творі — згусток всесвіту.

 

Вже в процесі  читання книги до мене дійшло, що українська мова виступає у творі  одним із головних героїв. Мова у творі, як музика. Вона звучить від початку до самого кінця книги.

Народні прислів’я, приказки, гумор, повоєнні спогади, сільський світ тощо. Мова будує атмосферу, характер персонажів, культурний контекст. Мова несе  «усну історію народу». Вона частина душі твору.

 

 Завдяки мові, письменник створює дуже живу,  неймовірно «смаковиту» атмосферу, у якій ти  не просто уявляєш, а майже відчуваєш запах землі, дивишся на обриси сільських будинків, відчуваєш поклик людини до своєї землі й зв’язку з предками.

 

Автор  показує, що народна культура, мова, традиції це живий пласт, що може бути засобом опору, збереження ідентичності, навіть коли система прагне пригнічення та деформації.

У романі автор порушує питання   про цінність людини як такої, навіть якщо вона здається «звичайною» чи «простою».

 

Присутні елементи нереального чи фантастичного, які з одного боку виглядають як внутрішні бачення героя, мрії, або алегорії, а з іншого для   посилення емоційного враження. 

Дуже сподобалась ода «язику людському». Приведу уривок.

 

О язик людський! Складу тобі хвалебну пісню, бо хто ж, як не я, спроможеться! Буваєш такий злий, що сієш вітер, щоб вітром жати, а то такий добрий, як чортового назимка- бузівка хата…

 

О людський язик! Чогось веселого з’ївши, вмієш на глузи підняти, щоб народ із твоїх кепкувань сміявся й аж кишки рвав. Умієш ти посміятись навіть тоді, коли батько, на ламку злігши, вмиратиме і  ногами дригатиме…

 

О людський язик! Буваєш ти великий, як ломака, а дурний, як собака. А то схожий на пня, порохнею напханого, і щоб порозумнішати — ого ще скільки літ годилося б тобі свиней пасти…

 

 

Письменник створив світ, який водночас дихає гумором і гіркотою, селянською щирістю й людською самотністю.

Це світла й болісна притча про людину, що живе серед інших і для інших, але прагне залишитися собою. Ця книга - скарбниця українського фольклору.

Я сміявся та  сумував. Від книги отримав більше ніж очікував.

В мене залишилось бажання  перечитати цю книгу ще раз, щоб зауважити ті нюанси, які в першому читанні міг пропустити.

***********************************************

 

А ви читали цю книгу? Яке враження залишилося у вас? Пишіть у коментарях.

**********************************************

Ставте вподобайку. Шукайте відгуки  «Хроніки Книголюба» у соцмережах. Рекомендуйте своїм знайомим та друзям.

                          ************************************************

Якщо знайдено помилку в тексті – пишіть

**********************************************************

  #Хроніки_Книголюба  #Євген_Гуцало  #відгукнакнигу  #українські_письменники #сатира #роман_абсурду

Обсяг відгуку

Вітаю!

Нещодавно виклав відгук на творчість українського письменника в групі на ФБ.

Відгук вийшов обсягом в 1600 слів (11511 знаків), але не всі читачі групи змогли дочитати його до кінця. Де хто зробив зауваження, що це важко прочитати, а де хто назвав відгук - науковою роботою.

Як на мене, то коли робиш огляд збірки творів, не можливо зробити відгук менше. Точніше в мене не виходить скоротити, якщо хочеш розповісти про прочитані оповідання.

Як варіант, можна розібрати тільки одне оповідання, тоді обсяг буде читабельним.

Зараз почав писати новий відгук на нового автора й вийшло  вже понад 900 слів.

Знову вийде не читабельним.

Який обсяг, на вашу думку, необхідний для відгуку?

Можливо треба вибирати одне оповідання, та працювати з ним ?

Пишіть  у коментарях ваші думки щодо цього.

Володимир Поводир. «Запах халви, пил часу й ангельські крила»

Володимир Поводир. «Запах халви, пил часу й ангельські крила»

 

«Охоронець скарбів»

Цей твір написано від першої особи, що створює відчуття тісної присутності. Ти ніби перебуваєш всередині тіла, яке горить, тріскається, пронизане кілком і запахом часнику - класичними символами вампірського міфу.

Напружений монолог, що поєднує тілесний жах, метафізичні роздуми про смерть. Густо насичений психологічно та емоційно.

 

Текст вражає від самого початку. Хаос болю, галюцинації та фрагменти пам’яті, де важко зрозуміти, чи герой ще живий, чи вже перейшов межу між світами.

Автор точно передає тактильні відчуття, запахові та зорові, що шкіра реагує мурашками.

Запах часнику, смак попелу, дерев’яний кілок. Такі деталі   створюють майже фізичний досвід страждання.

Але поступово твір змінює тональність.

 Біль головного героя  ніби перегорає всередині. Замість відчаю приходить тиша. Він уже не кричить, лише дивиться, як усе змінюється навколо.

Біль поступово перетворюється на осягнення. Герой починає чути більше, бачити глибше, ніби прокидається до іншого рівня існування.

У цій тональності народжується «інший». Істота, що зберігає пам’ять, біль та ненависть, але тепер володіє новою свідомістю.

І знову зміна тональності. Твір плавно переходить у філософську притчу про помсту, безсмертя й пізнання часу.

 

Ключовим моментом твору автор зробив час. Він не просто плине у тексті, а «грає у свою жорстоку гру», і герой нарешті «навчився його розуміти».

 

Можливо таким чином автор показує що  у смерті, у застиглому стані, між світом живих і мертвих, герой отримує контроль над тим, чого ніхто не може приборкати. Герой отримує скарб важливіший за золото. Він отримує знання, досвід болю, пам’ять й владу над часом.

Сподобалась атмосфера історії. Вона щільна, насичена, з філософською ноткою та глибоким психологізмом.. Кожна деталь має смак, звук, текстуру. Роздуми про час, смерть, переродження, пам’ять. Герой проходить через стан страху, люті, усвідомлення, прийняття.

 

У фіналі герой не просто воскресає, він повертається, щоб відновити справедливість у власному, темному розумінні цього слова.

 

Це історія не про монстра, а про людину, яку спалили, принизили, убили. Але …

 

 

 

«Межа Ілюзій»

 

Оповідання занурює читача в атмосферу психологічного трилера з елементами містики та сюрреалізму.

 

Автор майстерно поєднує реальність та галюцинацію, створюючи відчуття, що межа між ними тонша за подих. Ти вже не розумієш, де сон, а де дійсність — автор змішує їх так тонко, що іноді ловиш себе на бажанні перевірити, чи все гаразд із власною головою.

 

З перших абзаців сюжет накриває читача хвилею тривоги: пробудження головного героя супроводжується не тільки головним болем, а дезорієнтацією, втратою відчуття часу і простору. Здається, що він потрапив у полон власного розуму. 

Особливо цікаво, як автор грає з мотивом дзвону. Дзвіночок Варка  наче сигнал реальності, якір, що тримає героя у світі живих.

 Але ще, цей звук перетворюється на провісника кошмару, на шум, який пробуджує не тільки Кирила, а і його внутрішніх демонів. Цей брязкіт стає звуком апокаліпсиса для свідомості героя

Автор чудово  обігрує образ пса Варка. Спочатку це символ безумовної любові, прив’язаності, тепла. Але поступово цей пес трансформується й становиться ніби дзеркалом темної сутності Кирила.  Варко стає провідником в інший вимір, у підсвідомість героя, де зберігаються страхи, провини, тіні минулого.

Сподобався момент коли пес заговорює людським голосом. Психічний розлад у своєї кульмінації: собака озвучує те, що Кирило не наважується сказати сам собі.

Сцени «розмитих стін», «пластилінових предметів» та «знаків забутих мов» створюють потужну атмосферу. Сповзання реальності в ілюзію виконано майстерно.

Автор не стільки описує галюцинації, скільки передає стан розуму, який розчиняється. Стан розуму де логіка поступається місцем архетипам, страхам, спогадам.

 

Поступово історія перетворюється на справжній психологічно-філософський кошмар, де межа між свідомістю, сном та смертю остаточно зникає.

 Автор прибирає кольори. Світ без кольорів — світ без життя. Це символічне зображення душевного стану героя. Між буттям і небуттям, між думкою та забуттям. Це простір, де не діє ні логіка, ні час, ні любов.

Переходи між сценами відбуваються без попередження, як у снах. Темп то сповільнюється до шепоту, то вибухає потоком галюцинацій.

 

Дзеркальне «я» Кирила — ключовий момент оповіді. Це не тільки жахливий двійник, а втілення самоненависті. Дзеркало, яке мало відображати, тепер дивиться само. Це разюча метафора втрати, символ божевілля, втілення ідеї, що особистість розчинилася у власних страхах

 

Реальність неможливо осягнути, поки не приймеш самого себе, навіть у найжахливіших формах.

 

 «Велика шахівниця голодного міста» 

Чудове оповідання про людські поразки, зіткнення й спокути, об’єднані  філософським символом шахівниці.

 

 Автор творить складну багатошарову конструкцію, де життя та гра, батько й син, старість і молодість, добро й зло переплітаються в єдину, химерну партію, яку веде саме життя чи можливо, смерть.

Текст відкривається елегантною, але тривожною сценою: молодий чоловік із червоними очима й легким натяком на вампірську природу грає в шахи зі старим, закутаним у плед.

 Їхній діалог не розвага, а алегорія: вони говорять мовою фігур, але натякають на щось більше. Можливо це гра між поколіннями, між спокусою й мудрістю, між гріхом і відкупленням.

Відчувається містичний холод, що нагадує античні притчі про богів, які грають долями людей.

Далі починається людська історія, Перехід від символічної шахівниці в реалії «голодного міста», де життя ламає навіть наймогутніших.

 

Різні історії, різні долі, різні персонажі. Доля професора та доля Данила. Доля найманця Арсена та інших персонажів.

Автор не дає простих відповідей: спокута можлива, але час уже вийшов. Людина може змінитися, але не може повернути втрачене.

 

Твір закільцьовується поверненням на шахівницю — символічний фінал, де старий і молодий продовжують гру, вже не заради перемоги, а заради розуміння.

 

 

Це діалог між цинізмом і вірою, між світом, де все продається, і світом, де кожна фігура ще має душу.

І знову нові історії, нові долі, нові персонажі.

У автора психологія стикається з міфом, а побут — із притчею. Різні історії складаються в єдину метафору.

Вражає паралель між шахами та життям: уроки з шахів — планування, розрахунок ризику, усвідомлення наслідків — тут працюють як символ життєвих виборів.

 

Атмосфера твору густо насичена символами: сніг, як знак очищення і забуття. Фігури, що мають душі. «Вогняний ферзь» образ людини, що спалює себе власною пристрастю.  «Сліди на снігу» — єдине, що лишається від тих, хто колись жив, грав, любив. Шахи як модель людських стосунків і морального вибору тощо.

Сподобався баланс між реалізмом та притчею.

Автор створює світ, де реальність розчиняється між шаховими клітинками, а людська душа стає частиною гри, в якій ставки — не життя, а саме буття.

«Велика шахівниця голодного міста»  драматичний та психологічно насичений твір, що через шахову метафору досліджує теми хаосу, ризику, втрат і морального вибору.

 Автор вдало поєднує шахові образи, бізнес-інтриги та особисті трагедії, створюючи атмосферу напруженого життя, де правила можна знати, але не завжди слідувати їм.

 

  «Angel Lives Dies»

Гарна, емоційно насичена історія, що поєднала міфологічну космологію, духовний філософський підтекст та щемке людське співчуття.

Янгол Аріель, народжений із «малесенької жаринки світла», стає символом безмежної емпатії, любові та жертовності. Через його досвід автор показує, як щире прагнення приносити світло іншим може водночас виснажувати й руйнувати того, хто любить занадто сильно.

 

Сподобався баланс історії.  З одного боку  величний космос, народження світу, боротьба Дива та демонів.   З іншого — долі конкретних людей, їхні втрати, страхи, рани. Цей контраст підкреслює, що навіть у масштабах всесвіту одна душа здатна змінити світ, але водночас підкреслює безсилля проти абсолютного хаосу та смертності.

Автор порушує питання любові та емпатії.

 Ангел  піклується про людей всупереч їхнім недолікам, його біль та страждання від тісного контакту з людськими слабкостями робить його ближчим до людей, бо показує, що справжня доброта часто супроводжується особистим виснаженням.

 

Трагедія Аріеля в тому, що навіть коли він рятує, допомагає та дарує світло, людська недосконалість повторюється, й миті радості швидкоплинні.

Це створює щемку емоційну напругу, де духовна велич співіснує з болем і втомою.

 

Контраст Аріель та  Морак.   Демон, який спершу скептично ставиться до людей. Динаміка між вірою і цинізмом, світлом та тінню.

 

Сильний емоційний фінал, де янгол фізично деградує, втрачає крила, старіє, але розквітає у формі світла, яке розсипається тисячами жаринок.

Ця трансформація через жертву чудово резонує з головною ідеєю твору: істинне світло не зникає, навіть коли його носій страждає або відходить.

 

 «Angel Lives Dies» про любов, жертовність та людські страждання. Це історія про те, що справжнє світло не зникає навіть у найтемніші часи.

 

 

«Запах халви та шепіт цинамонового вітру. Шабат Кодеш»

Моє найулюбленіше оповідання в автора.

Оповідання про тонку атмосферу повсякденного священного життя та жахливий реалізм сучасної трагедії.

Початок історії занурює читача в інтимний, теплий світ квартири в Тель-Авіві, де через запах халви, цинамону та морського повітря відчувається особлива святість і затишок сім’ї Леві.

Опис шабатних  ритуалів, взаємодія поколінь — від бабусі Рахель до юного Давида — наповнені поетичною тонкістю, повагою до традицій та духовності.

 Кожна деталь: свічка, хала, благословення це символи зв’язку між минулим та сучасністю.

Я ніби сам побував у тій квартирі. Відчуття повної присутності.

Головний герой, Давид, проходить шлях дорослішання та пізнання світу, спостерігаючи за життям навколо та осмислюючи взаємодію культур і традицій.

 Автор показує, як культура, пам’ять та родинні традиції формують світогляд й моральну опору людини, навіть у маленькій квартирі посеред великого міста.

Раптовий перехід до жорстокої реальності теракту контрастує з домашнім теплом та миром шабату, створюючи шок та емоційну глибину.

Кров, уламки, хаос і смерть, змішані з пам’яттю, запахами та спогадами, формують потужний антитезис: людська крихкість проти духовної величі, хаос сучасного світу проти порядку ритуалу.

Такий  контраст підкреслює трагедію невинності та необхідність прийняття непередбачуваного лиха, в якому навіть святість та віра не здатні повністю захистити.

Особливо сильним є мотив сімейного зв’язку та духовної стійкості: навіть серед руїн і смерті Давид пам’ятає ритуали, слова матері та бабусі, їхній спокій і мудрість. Цей образ духовного коріння стає символом стійкості людської душі перед лицем хаосу і насильства.

 

 

 

Володимир Поводир працює з широким спектром тем: філософія життя та смерті, дослідження сенсу буття, ролі окремої особистості у світі.

Духовність та  традиції, уважне занурення у культурний та ритуальний контекст, дослідження родинних зв’язків, спадщини та релігійної пам’яті. Соціальні та історичні контексти.   Присутність сучасних конфліктів, війни, хаосу  і трагедії, через що духовні та моральні питання стають ще гострішими.

 

У своїх творах автор тонко поєднує глибоко особисті переживання героїв із широкими філософськими темами. Життя, смерть, добро, зло, хаос і порядок, любов і страждання.

Після його текстів у свідомості лишається відлуння — тихе, але невитравне.

Сторінка автора https://arkush.net/user/13426

А ви читали щось з творчості  автора?  Яке враження залишилося у вас? Пишіть у коментарях.

**********************************************

Ставте вподобайку. Шукайте відгуки  «Хроніки Книголюба» у соцмережах. Рекомендуйте своїм знайомим та друзям.

                          ************************************************

Якщо знайдено помилку в тексті – пишіть

**********************************************************

  #Хроніки_Книголюба  #Володимир_Поводир  #відгук_на_книгу  #українські_письменники  #письменники_Аркушу #книги_про_життя  #присмак_філософії   

Анатолій Новий. Книга Адама

 

 

«Книга Адама» — це  оповідь про звичайного хлопця, який шукає своє місце у світі.

Уже перші абзаци задають тон усій оповіді: пошук  істини й усвідомлення того, що світ, у якому ми живемо, може бути фальшивим віддзеркаленням чогось більшого.

Автор намагається осмислити сутність людського буття, межу між реальністю й ілюзією, науку і віру, духовність і технологічний прогрес.

 

Головний герой   — студент, який обрав професію вебдизайнера, проте всередині нього визріває неспокій. Його життя починається у буденності, але поступово перетворюється на духовну подорож до істини.

Автор чудово розкриває цей контраст між «звичайним» та «пробудженим»,   показуючи, що істина не факт, який можна знайти в книжці чи лекції, а стан свідомості, який відкривається лише тим, хто готовий дивитися далі, ніж нав’язує суспільство.

У текст вміло вплетені  релігійні, філософські та наукові елементи, перетворюючи звичайну сповідь на метафізичний пошук.

 

Одним із найцікавіших образів є ясновидці, які постають як своєрідні посередники між звичайними людьми й прихованими законами буття.

 

 Герой починає бачити у них не просто обдарованих осіб, а представників невидимої системи — тих, хто «знає більше», але сам не усвідомлює свого походження.

Таким чином автор натякає на структуру сучасного суспільства, де багато хто володіє знанням, та майже ніхто не розуміє його суті.

 

 

Поступово твір переходить від особистого досвіду до узагальненого бачення людської цивілізації.

 

 Автор майстерно вибудовує апокаліптичний настрій: людство, що колись мало зв’язок із природою, замінило живу гармонію неоновим світлом та віртуальними світами.

Такий контраст, як символ втрати відчуття краси, спокою тощо. Ніби людина зрадила свою природу та потрапила у технократичну пастку.

Золотий перетин, універсальний закон гармонії, який, за автором, пронизує всю матерію Всесвіту. Це не просто математична формула, це символ єдності науки та Бога, числа й духу.

Автор цитує рівняння, натякаючи, що істинна геометрія світу прихована від людського ока.

Останні абзаци як якесь  попередження. Людство, зачароване віртуальною реальністю й штучним інтелектом, втрачає контроль над власним розумом.

Письменник  використовує приклад невдалої колонізації Марса, щоб показати, наскільки небезпечно покладатися на машини, відрікаючись від духовного.

Усе завершується мотивом космічної самотності. Людство, що колись прагнуло зірок, саме стало вигнанцем у холодному Всесвіті.

Цю книгу можна назвати інтелектуальною притчею про втрату гармонії, про наївну віру в технологічний прогрес, який не здатен замінити духовне прозріння. Вона порушує питання про те хто ми є в цій епосі симуляцій і алгоритмів?

Книга вийшла  як дзеркало сучасного світу, де людина шукає Бога серед формул, гармонію — серед цифр, а порятунок — серед віртуальних світів.

 

 Можливо я не все зрозумів в цій історії, але є щось в цій книзі, що змушує задуматися. Можливо це цікаві роздуми автора, можливо питання, які він порушує. А можливо це балансує між сатирою та метафізикою.

 

Письменник розглядає людину як істоту між матерією і не матерією. Духовний світ  не релігійний, а ментально-енергетичний простір, де діє закон думки. Рай — стан гармонії між логічним і чуттєвим.

 Ясновидці — символ тих, хто маніпулює чужою свідомістю. Час, це потік, що рухається назустріч нам, і лише прийнявши цей рух, ми стаємо «астронавтами душі».

 Сподобалось, як автор розкриває образ психлікарні. Мікрокосмом людства, де кожен вважає себе нормальним, але насправді всі  у своїх ілюзіях, на своїй хвилі.

 Фінальне враження — це світло після темряви: герой уже не шукає істину, він її відчув. І тепер його «божевілля» стає формою свободи.

Це твір про те, як із наукової допитливості виростає духовне прозріння, і про те, що пошук істини неминуче веде людину до самої себе.

 

 А ви читали цю книгу? Яке враження залишилося у вас? Пишіть у коментарях.

Сторінка автора https://arkush.net/user/11989

**********************************************

Ставте вподобайку. Шукайте відгуки  «Хроніки Книголюба» у соцмережах. Рекомендуйте своїм знайомим та друзям.

                          ************************************************

Якщо знайдено помилку в тексті – пишіть

**********************************************************

  #Хроніки_Книголюба  #Анатолій_Новий #відгукнакнигу  #українські_письменники #письменники_Аркушу #філософія