Еліна Заржицька, Ольга Полевіна «Чи бачать небеса котів»

Є книги, після яких треба мовчати. Треба просто посидіти, покласти долоню на обкладинку  чи рідер і дати собі кілька хвилин, щоб зібратися докупи.

«Чи бачать небеса котів» - саме така. Я відкривав її без особливих очікувань, просто знаючи, що це книжка про війну, про людей, про дім. Але…

Але виявилося, що це значно більше. Це біль, пам’ять та любов, зібрані у 36 невеликих історій, кожна з яких, як прихована рана.

Я не міг уявити, наскільки глибокими та зворушливими будуть її сторінки.

Авторки майстерно переплітають історії людей і тварин, показуючи, як війна впливає на життя кожного. У книзі немає гучних слів, пафосу чи гасел.

Є тиша. Є людяність. Є правда.

Письменниці пишуть просто. Настільки просто, що часом здається, ніби чуєш живий голос. Він звучить поруч, на кухні, за чашкою чаю чи кави.

Але саме ця простота й розбиває. Вона не прикрашає, не драматизує, не тисне на сльозу. Вона просто показує життя людей, які одного ранку прокинулися - і все, що вони мали, зникло. Разом із домівкою, зникло і звичне «завтра».

Тандем письменниць  не просто описує події. Він занурює читача у світ своїх героїв, дозволяючи відчути їхні страхи, мрії та втрати.

Мене особливо вразило те, як багато уваги авторки приділили деталям. Маленьким речам, які ми зазвичай навіть не помічаємо (запах у коридорі, улюблена чашка, кіт, що чекає на порозі).

 Такі  дрібниці раптом стають символами життя, якого більше немає.

Я ловив себе на тому, що перечитую деякі абзаци двічі, бо вони занадто точно влучають у серце.

Ця книга розбила мене. По-справжньому, без прикрас. Я не просто читав, я переживав. Кожну історію. Кожну квартиру. Кожну зупинену мрію.

А ще  у книзі неймовірно відчутна любов до людей. Навіть коли йдеться про трагедію, в кожній історії є тепло.

Мені здалося, що це тому, що письменниці дають нам можливість побачити людину, а не «жертву». І це найцінніше. 

«Чи бачать небеса котів» - книга, яка не викликає жалю. Вона викликає повагу. До тих, хто жив, мріяв, любив. У кожній історії є своє світло, навіть якщо воно тьмяне й ледь помітне. 

Чи боляче читати? Так. Дуже. І, мабуть, саме так і має бути.

Чи варто читати? Безумовно. Бо це пам’ять, а вона теж форма любові.

Ця книга лишилася зі мною надовго. Вона з тих, що тихо торкаються й вже не відпускають. Найбільше вражає одне: наскільки крихке наше «завтра».

Коли я дочитав, я просто сидів мовчки. Дивився в одну точку й думав про людей, яких уже немає. І про тих, хто пам’ятає.

І про котів, які, можливо, й справді зараз гуляють небесами - вільні й спокійні.

І тепер я точно знаю, якщо небеса й бачать котів, то вони бачать і нас. І пам’ятають усе.

А ви читали цю книгу? Яке враження залишилося у вас? Пишіть у коментарях.

**********************************************

Ставте вподобайку. Шукайте відгуки  «Хроніки Книголюба» у соцмережах. Підписуйтесь та рекомендуйте своїм знайомим та друзям.

                          ************************************************

Якщо знайдено помилку в тексті – пишіть

**********************************************************

  #Хроніки_Книголюба  #Ольга_Полевіна #Еліна_Заржицька #відгукнакнигу  #українські_письменники  #сучасна_українська_проза  #читаюукраїнськихавторів   #книги_про_життя