Ігор Снятинчук. «Світлі історії з темного боку»

Ігор Снятинчук. «Світлі історії з темного боку»

З творчістю Ігоря Снятинчука я познайомився коли читав збірку «Кривавими стежками». Його оповідання «Гріхи Марії» - один із тих творів, де одразу відчуваєш, що автор знає, що робить. Ігор Снятинчук майстерно занурює читача в подвійну реальність.

Але сьогодні я розповім про інші оповідання.

«Пустощіленд»

«Пустощіленд» – твір, який спочатку викликає посмішку, майже дитяче захоплення, а потім без попередження ламає тебе навпіл. Чесно, я давно не читав такого гірко-солодкого оповідання, яке так майстерно маскує трагедію за кольоровими декораціями.

Мені дуже сподобалось, як автор проводить читача крізь два світи - веселий парк та холодну лікарняну реальність.

Те, що відбувається в «Пустощіленді», виписано настільки яскраво й тепло, що на якийсь момент й сам починаєш вірити: так, це місце справді існує, це простір, де дитині добре, де її не болить, де вона може просто бути щасливою.

Головний персонаж, Данилко, бачить те, що хоче бачити (мрії, веселощі, свободу, справжні «дорослі» покупки, пригоди…)  І в цьому стільки болючої ніжності, що аж стискає горло.

Але паралельна реальність (лікарня), врізається різко, холодно, без прикрас. І вона зроблена не заради ефекту, а заради правди.

Дуже сильний контраст. Штучно яскраві стіни палати, намальовані ельфи й гноми, які нібито теж сміються з того, що відбувається. Це настільки символічно, що  реально відчуваєш, як ця “штучна радість” тисне.

Момент, коли стає зрозуміло, що Вирій  не атракціон, а смерть, пробиває дуже сильно.

 Наче дитина, втомлена болем, нарешті знаходить вихід туди, де їй не страшно.

І те, як Данилко встиг «побувати» там перед кінцем… Це настільки ніжно і трагічно одночасно, що складно стримати сльози.

Фінал із батьком і буклетом - це просто удар під дих. Чесний, дуже справжній момент без пафосу. Той випадок, коли одна фраза «Обов’язково» важить більше, ніж довгі описи горя.

Це коротке оповідання, але в ньому дивовижно багато життя, болю та любові. Воно   показує  трагедію очима дитини, яка все одно шукає диво. І саме тому воно так сильно вражає.

Після прочитання залишається відчуття порожнечі й світла водночас. Болить, але не дарма.

Дуже сильний текст.

 

  «Одного разу на цвинтарі»

Оповідання, в якому  атмосфера працює з першого рядка. Всі ці деталі: молодий місяць, похилений хрест, дівчинка, яка ніби «підтримує» мертвий камінь своїми ногами тощо. 

 Ці деталі створюють дуже виразний настрій втрати й самотності ще до того, як з’являються надприродні елементи.

Атмосферність тут не декоративна, а змістова.  Кожна деталь неначе підказує, що дівчина прийшла не просто до могили, а до чогось більшого, старішого, ніж людська пам’ять.

Дуже вдало прописана поява старого. Вона візуально яскрава, трохи моторошна, але не карикатурна. Його недовіра, шрам, зашите око,   створює образ, який викликає легку тривогу, та зачіпає щось людське.

Мотивація старого  теж зрозуміла.  Старий не стільки сторож, скільки певний «мисливець» чи охоронець цього простору. Його поведінка не випадкова, і це додає текстові глибини.

Поява молодика в сірому плащі - класний контраст. Епізод бою виглядає живо, навіть кінематографічно.

Бій між мертвими чи безсмертними.  Він поданий  із цікавим відтінком іронії (два полеглі воїни, приречені вічно з’ясовувати стосунки просто тому, що більше нема чим зайнятися.)

 Це жорстко, трагікомічно й лячно.

Поява прадіда.  Сильний момент. Тут відчувається зміна тону: ніби сама смерть стає не ворожою, а тихою, спокійною, трохи сумною.

Фраза «Ще не час» - влучна.   Сцена прощання на воротях  м’яка, світла і  холодна.  Ти розумієш, що дівчина стоїть між двома світами.

Фінальна деталь («Цвинтар Богів»)- гарний хід. Це не просто назва. Це вказівка на те, що дівчина  торкнулася таємниці, значно більшої за сімейну історію. І її остання фраза вголос звучить як обіцянка майбутнього сюжету.

Особливо сподобалось: атмосферність, моторошно-живі персонажі, поєднання народних мотивів, містики та ледь відчутного гумору, завершення, яке відкриває простір для розвитку

 
Після прочитання залишається легкий холодок, світла смута та відчуття, що смерть у нашому світі не кінець, а лише кордон, через який переходять ті, кому «вже час».  Хочеться читати продовження.

 

«Відьмочка»

«Відьмочка» - дуже теплий і  болісний текст, який чудово поєднує дитячу магію зі світом дорослих.

Світ постає перед читачем крізь щілини, недомовки та гострі слова з кухні.

Це історія про дівчинку, яка так щиро вірить у чаклунство, що її віра стає сильнішою за той хаос, який дорослі приносять у життя своїм невмінням любити один одного.

Атмосфера дитинства з присмаком реальності.

З перших рядків текст створює відчуття свята: капелюх, який Єва давно хотіла, нова аватарка, синій г'ердан, що сяє як справжній амулет.

Усе подано очима дитини, яка живе у світі де чарівний предмет реальна сила, а не метафора. Це  атмосфера дитинства з присмаком реальності.

 

Поруч із цим  світ дорослих, який Єва не розуміє, але постійно стикається з ним.  

 Автор дуже точно передає, як дитина помічає деталі, але не може їх осмислити (сварки на кухні, слова, значення яких вона ще не знає, але інтонацію  прекрасно чує).

Саме такі деталі створюють дивовижний баланс тепла та тривоги, який тримається до фіналу.

 

Єва, головна героїня. Щиро написана. Її логіка дитячої магії абсолютно природна. Якщо мама каже «не розвішуй вуха», дівчинка перевіряє, чи вони на місці.

Якщо Петрик поцілував, то це, звісно, магія. Вона створює власну реальність, бо доросла реальність для неї занадто гучна й незрозуміла.

Тітка Рита. Як на мене,  один із найкращих образів. Життєва, яскрава, трохи фатальна, але добра.

Доросла людина, яка справді бачить Єву, і її подарунок  не просто прикраса, а жест прийняття: «Ти можеш бути ким хочеш».

Вона компенсує те тепло, яке Єва не завжди отримує від батьків.

Батьки  зображені щиро й без прикрас. Їхні сварки, грубі слова, алкоголь, емоційна втома тощо. Це все не демонізація, а правда багатьох родин. І на тлі цього Єва виглядає ще ніжнішою, вразливішою.

Петрик. Дитяча симпатія, невигадана й реальна. Його поцілунок у щічку - кульмінація дитячого щастя. Автор так природно передає цей момент, що  ти ніби бачиш цих двох на гілці яблуні, і їхній маленький, але важливий всесвіт.

 

Найцінніше у тексті це магія, яка не подається,  як щось фантастичне. Вона скоріше психологічна, тепла, дуже людська. Це спосіб, яким дитина захищає себе від непевності світу.

Її  чарівна паличка - це гілочка липи.
Її г'ердан - подарунок від дорослої, яка сама вміє бути слабкою і сильною одночасно.
Її чари працюють не тому, що вони «справжні», а тому, що вона щиро хоче добра.

І що найважливіше, що більшість з того, що вона «зачаклувала», справді збувається. Не тому, що є надприродні сили, а тому, що дитяча мрія інколи має більшу вагу, ніж доросла логіка.

Фінальна сцена з тіткою Ритою. У ній немає жодної фальші. Це момент наставництва, ніжності й легкого смутку. Тітка ніби благословляє Єву на майбутнє, де її внутрішня сила стане важливішою за будь-які чарівні предмети.

«Пам’ятай, справжня магія має йти від серця» - ідеальний фінальний акорд.
Ніжний. Точний. Правдивий.

 

 «Яблучний компот»

«Яблучний компот» - психологічна новела, що сплітає побутовий реалізм, чорний гумор і моторошний трилер.

Автор  створює текст, який одночасно викликає відразу, співчуття і дивну,   насолоду від точності авторського письма.

Сюжет  не лише про старість і виснаження. Це історія про те, як любов, ненависть, провина та обов’язок здатні зморщитися до однієї краплі. До яблучного компоту, який стає символом усього прожитого пекла.

 Від першої сцени ринку текст створює «душний купол».

Спека, важкі сумки, біль у голові,  що пульсує  липкий одяг, натовп. Атмосфера буквально фізична. Вона зчитується не словами, а тілесністю.

 

Перехід від денного ринку до вечірньої знемоги, а далі  до жахливого запаху в батьковій кімнаті, виконано майстерно.

Автор створив  портрет головної героїні – Ліди просто чудово.  Він малює його   через внутрішні монологи, жорсткі спалахи думок і крізь те, що вона не говорить уголос.

Вона одночасно жертва й потенційний злочинець.Вона виснажена, зла, але все ще здатна на турботу. Її думки про смерть батька не аморальні, а чесні.

Її образ  не білий й не чорний. Він сірий, як її костюм у сцені допиту. Людина, яку суспільство швидко засудить, але яку важко осудити читачеві.

 

Образ батька. Він символ. Символ нескінченної відповідальності. Символ старечого безсилля, що прив'язує рідних міцніше за мотузки. Символ колись здійсненого насильства, яке повертається бумерангом.

Його стан виписано не з огидою, а з безжальною точністю. Він неприємний Автор не робить старість красивою. Він показує  її такою, яка вона є у тих, хто доглядає хворих щодня. І це працює надзвичайно сильно.

 Сусідка. Образ людини в якої очі, що завжди стежать. Вона  суспільство, яке «знає краще», але ніколи не допоможе.

Вона  тригер, рятівна пауза, фатальний механізм, який запускає розв’язку.

 Яблучний компот.  Це концентрат всього(дитячої пам’яті, ненависті, любові, провини, нездійснених помсти й ніжності)

Компот працює як психологічна зброя - солодка, домашня, майже смішна, але смертельна.  

 У фіналі письменник чудово грає на ненадійності оповідача. Ліда бреше. Але вона бреше так, що майже хочеться повірити. Її аргументи  логічні, звичні, втомлені.

Фінал, що обривається фразою: «Це ж мій батько.»- це ідеальний фінал. Бо в ньому брехня, правда, біль, провина і самообман.

Це гарно написаний психологічний трилер із глибоким соціальним та емоційним корінням. Він викликає огиду, злість, співчуття.

Твори письменника поєднує головне - чесність. Вони не намагаються втішити, не пропонують простих відповідей і не ховають біль за красивими словами.

Це проза про межу. По межу: між дитинством і дорослістю, життям та смертю, любов’ю й виснаженням.

Сюжети не відпускають одразу. Вони вимагають уваги, співучасті. Вони залишають відчуття правди, яку не хочеться забувати.

Сторінка автора https://arkush.net/user/4564

А ви читали щось з творчості  автора?  Яке враження залишилося у вас? Пишіть у коментарях.

**********************************************

Ставте вподобайку. Шукайте відгуки  «Хроніки Книголюба» у соцмережах. Підписуйтесь та рекомендуйте своїм знайомим та друзям.

                          ************************************************

Якщо знайдено помилку в тексті – пишіть

**********************************************************

  #Хроніки_Книголюба  #Ігор_Снятинчук #відгукнакнигу  #українські_письменники  #письменники_Аркушу #українська_фантастика  #читаюукраїнськихавторів