Денис Гальперін «Тихий Звір»
Наприкінці вересня 2026 року почав читати нового для мене українського автора Дениса Гальперіна. На його сторінці на «Аркуші» є оповідання на будь-який смак.
Але з того різноманіття, що я вже прочитав, запав у душу один твір.
«Тихий Звір» — це повість про людину, яка двічі намагалася втекти від самої себе і двічі зазнала поразки. Вона тікає не від долі, а від власної природи.
Структура проста й ефектна: теперішнє (окопи, «нуль», підвал під «Градами») запускає спогад через запах, звук чи образ, і ми зісковзуємо у 90-ті, потім у Португалію, Херсон, окупацію, ССО й назад.
Ця «сенсорна пам'ять» працює як композиційний рушій: запах підвалу веде до спортзалу на Молдаванці, шум обстрілу — до розстрілу на судноремонтному заводі, лікарняний запах — до еміграції.
Початок чіпляє одразу. Підвал, запах плісняви, поту й старої крові, а головний герой слухає «Град» і бачить у ньому математику. Не паніку, а відстань, азимут, відхилення. І вже з перших сторінок розумієш: це не звичайний солдат. А потім автор кидає нас в Одесу дев'ятнадцятидесятих, і відкривається другий бік цієї людини.
Головний персонаж — «Тихий».
Ім'я як маска. Головний герой майже не має імені. «Тихий» — це кличка бандитської епохи, «Звір» — прізвисько війни, «товариш майор» — функція.
Справжнього імені ми не чуємо, як не чуємо й імен дружини та сина. Це свідомий прийом: у розділі «Людина без імені» він поновлює паспорт, але автор не дає нам ні слова з цієї «синьої книжечки».
Герой існує як роль, і трагедія в тому, що жодна роль не збігається з ним повністю.
Автор вміло використовує фізичні деталі, щоб розкрити характер. Шрам від кадика до вуха, друге народження після клінічної смерті, змінений голос, хрипота.
Тут же найкраща дрібниця тексту: шрам спотворює вібрації, і ларингофон «не чує» командира, тому він керує групою жестами.
Травма стає практичною перешкодою і водночас підсилює його образ людини, яка говорить мало й тому лякає більше. Той самий мотив лякає і бабусю з першого вікна, і лейтенанта у військкоматі.
Кулак, що стискається й розтискається — це лейтмотив героя. Спочатку це інструмент залякування (Привоз), потім знак туги й самоненависті, далі — стриманість, і зрештою — зброя. Руки в нього завжди важливіші за слова.
Це історія про дві спроби стати Людиною. Перша спроба — на пляжі в Одесі, коли він усвідомлює, що став «лакеєм з кулаками». Друга — в Херсоні: вікна, цех, сім'я, чесні гроші.
Автор показує, що моральний вибір вимагає більшої сили, ніж будь-яка бійка. Звір виє всередині, а герой тримає його на ланцюгу заради синової іграшкової вантажівки.
Війна як «легалізація». Тут автор розповідає найчеснішу й найтемнішу частину історії. Читач чекає спокути, а отримує її відсутність.
Герой сам формулює: війна не очистила його, а знайшла «ідеальне застосування» монстру. Він — «легалізоване чудовисько». У 90-ті його жорстокість служила жадібності, тепер — помсті, а суть та сама.
Це небанальний і сміливий погляд, особливо для військової прози, яка часто схиляється до героїзації. Паралель теж влучна: логіка бандитів («дай волю виродкам, і вони прийдуть до тебе додому») збігається з його поглядом на російське вторгнення.
Герой у Дениса вийшов неординарним. Він — ніжний батько, який боїться за кожне слово «постарайся повернутися», і водночас людина, яка спокійно розпорює вартового ножем. Сцена з печивом і стрічкою на прикладі добре тримає цей контраст: дрібний домашній предмет, примотаний стрічкою до чужого, захопленого АК-12.
Що сподобалось:
Мотиви, що повторюються: сова (знак підрозділу, совеня в лікарні, мертва сова на порозі), стрічка, фотографія, руки. Мертва сова біля порога перед останнім завданням працює як передчуття.
Мова: живий розмовний пласт 90-х («маза», «барижить», «стрілка», «беха»), різко відокремлений від стриманої, сухої мови війни.
Фінал: «Звір розчинився» і став легендою, про яку шепочуться. Це логічне завершення мотиву страху як зброї, що з'явився ще в Одесі.
Психологізм: переконлива сцена з бандитом (бити долонею, а не кулаком, щоб принизити) і сцена зі снайпером, де герой ловить ворога на його его.
«Тихий Звір» — це історія про те, що людина може змінити професію, країну й навіть ім'я, але не природу.
Герой вийшов багатошаровим і непростим. Він не викликає простої симпатії, але викликає розуміння, і це добра ознака літератури.
Якщо доопрацювати та відшліфувати деталі й дати родині героя більше голосу, текст стане цілісним і дуже сильним.
Читав і ловив себе на тому, що довго не можу відпустити.
Книжка не з тих, що приємно закрити з думкою «ну, гарна історія». Вона лишає неприємний, дуже чесний осад.
Чи можна змінити все, крім того, ким ти є? Книжка не дає відповіді. Але правильно ставить запитання.
Сторінка автора https://arkush.net/user/15943
А ви читали щось з творчості автора? Яке враження залишилося у вас? Пишіть у коментарях.
**********************************************
Ставте вподобайку. Шукайте відгуки «Хроніки Книголюба» у соцмережах. Підписуйтесь та рекомендуйте своїм знайомим та друзям.
************************************************
Якщо знайдено помилку в тексті – пишіть
**********************************************************
#Хроніки_Книголюба #Денис_Гальперін #відгукнакнигу #Ден_Галь #українські_письменники #письменники_Аркушу #українська_воєнна_проза #читаюукраїнськихавторів
Немає коментарів:
Дописати коментар