Володимир Поводир. «Запах халви, пил часу й ангельські крила»

Володимир Поводир. «Запах халви, пил часу й ангельські крила»

 

«Охоронець скарбів»

Цей твір написано від першої особи, що створює відчуття тісної присутності. Ти ніби перебуваєш всередині тіла, яке горить, тріскається, пронизане кілком і запахом часнику - класичними символами вампірського міфу.

Напружений монолог, що поєднує тілесний жах, метафізичні роздуми про смерть. Густо насичений психологічно та емоційно.

 

Текст вражає від самого початку. Хаос болю, галюцинації та фрагменти пам’яті, де важко зрозуміти, чи герой ще живий, чи вже перейшов межу між світами.

Автор точно передає тактильні відчуття, запахові та зорові, що шкіра реагує мурашками.

Запах часнику, смак попелу, дерев’яний кілок. Такі деталі   створюють майже фізичний досвід страждання.

Але поступово твір змінює тональність.

 Біль головного героя  ніби перегорає всередині. Замість відчаю приходить тиша. Він уже не кричить, лише дивиться, як усе змінюється навколо.

Біль поступово перетворюється на осягнення. Герой починає чути більше, бачити глибше, ніби прокидається до іншого рівня існування.

У цій тональності народжується «інший». Істота, що зберігає пам’ять, біль та ненависть, але тепер володіє новою свідомістю.

І знову зміна тональності. Твір плавно переходить у філософську притчу про помсту, безсмертя й пізнання часу.

 

Ключовим моментом твору автор зробив час. Він не просто плине у тексті, а «грає у свою жорстоку гру», і герой нарешті «навчився його розуміти».

 

Можливо таким чином автор показує що  у смерті, у застиглому стані, між світом живих і мертвих, герой отримує контроль над тим, чого ніхто не може приборкати. Герой отримує скарб важливіший за золото. Він отримує знання, досвід болю, пам’ять й владу над часом.

Сподобалась атмосфера історії. Вона щільна, насичена, з філософською ноткою та глибоким психологізмом.. Кожна деталь має смак, звук, текстуру. Роздуми про час, смерть, переродження, пам’ять. Герой проходить через стан страху, люті, усвідомлення, прийняття.

 

У фіналі герой не просто воскресає, він повертається, щоб відновити справедливість у власному, темному розумінні цього слова.

 

Це історія не про монстра, а про людину, яку спалили, принизили, убили. Але …

 

 

 

«Межа Ілюзій»

 

Оповідання занурює читача в атмосферу психологічного трилера з елементами містики та сюрреалізму.

 

Автор майстерно поєднує реальність та галюцинацію, створюючи відчуття, що межа між ними тонша за подих. Ти вже не розумієш, де сон, а де дійсність — автор змішує їх так тонко, що іноді ловиш себе на бажанні перевірити, чи все гаразд із власною головою.

 

З перших абзаців сюжет накриває читача хвилею тривоги: пробудження головного героя супроводжується не тільки головним болем, а дезорієнтацією, втратою відчуття часу і простору. Здається, що він потрапив у полон власного розуму. 

Особливо цікаво, як автор грає з мотивом дзвону. Дзвіночок Варка  наче сигнал реальності, якір, що тримає героя у світі живих.

 Але ще, цей звук перетворюється на провісника кошмару, на шум, який пробуджує не тільки Кирила, а і його внутрішніх демонів. Цей брязкіт стає звуком апокаліпсиса для свідомості героя

Автор чудово  обігрує образ пса Варка. Спочатку це символ безумовної любові, прив’язаності, тепла. Але поступово цей пес трансформується й становиться ніби дзеркалом темної сутності Кирила.  Варко стає провідником в інший вимір, у підсвідомість героя, де зберігаються страхи, провини, тіні минулого.

Сподобався момент коли пес заговорює людським голосом. Психічний розлад у своєї кульмінації: собака озвучує те, що Кирило не наважується сказати сам собі.

Сцени «розмитих стін», «пластилінових предметів» та «знаків забутих мов» створюють потужну атмосферу. Сповзання реальності в ілюзію виконано майстерно.

Автор не стільки описує галюцинації, скільки передає стан розуму, який розчиняється. Стан розуму де логіка поступається місцем архетипам, страхам, спогадам.

 

Поступово історія перетворюється на справжній психологічно-філософський кошмар, де межа між свідомістю, сном та смертю остаточно зникає.

 Автор прибирає кольори. Світ без кольорів — світ без життя. Це символічне зображення душевного стану героя. Між буттям і небуттям, між думкою та забуттям. Це простір, де не діє ні логіка, ні час, ні любов.

Переходи між сценами відбуваються без попередження, як у снах. Темп то сповільнюється до шепоту, то вибухає потоком галюцинацій.

 

Дзеркальне «я» Кирила — ключовий момент оповіді. Це не тільки жахливий двійник, а втілення самоненависті. Дзеркало, яке мало відображати, тепер дивиться само. Це разюча метафора втрати, символ божевілля, втілення ідеї, що особистість розчинилася у власних страхах

 

Реальність неможливо осягнути, поки не приймеш самого себе, навіть у найжахливіших формах.

 

 «Велика шахівниця голодного міста» 

Чудове оповідання про людські поразки, зіткнення й спокути, об’єднані  філософським символом шахівниці.

 

 Автор творить складну багатошарову конструкцію, де життя та гра, батько й син, старість і молодість, добро й зло переплітаються в єдину, химерну партію, яку веде саме життя чи можливо, смерть.

Текст відкривається елегантною, але тривожною сценою: молодий чоловік із червоними очима й легким натяком на вампірську природу грає в шахи зі старим, закутаним у плед.

 Їхній діалог не розвага, а алегорія: вони говорять мовою фігур, але натякають на щось більше. Можливо це гра між поколіннями, між спокусою й мудрістю, між гріхом і відкупленням.

Відчувається містичний холод, що нагадує античні притчі про богів, які грають долями людей.

Далі починається людська історія, Перехід від символічної шахівниці в реалії «голодного міста», де життя ламає навіть наймогутніших.

 

Різні історії, різні долі, різні персонажі. Доля професора та доля Данила. Доля найманця Арсена та інших персонажів.

Автор не дає простих відповідей: спокута можлива, але час уже вийшов. Людина може змінитися, але не може повернути втрачене.

 

Твір закільцьовується поверненням на шахівницю — символічний фінал, де старий і молодий продовжують гру, вже не заради перемоги, а заради розуміння.

 

 

Це діалог між цинізмом і вірою, між світом, де все продається, і світом, де кожна фігура ще має душу.

І знову нові історії, нові долі, нові персонажі.

У автора психологія стикається з міфом, а побут — із притчею. Різні історії складаються в єдину метафору.

Вражає паралель між шахами та життям: уроки з шахів — планування, розрахунок ризику, усвідомлення наслідків — тут працюють як символ життєвих виборів.

 

Атмосфера твору густо насичена символами: сніг, як знак очищення і забуття. Фігури, що мають душі. «Вогняний ферзь» образ людини, що спалює себе власною пристрастю.  «Сліди на снігу» — єдине, що лишається від тих, хто колись жив, грав, любив. Шахи як модель людських стосунків і морального вибору тощо.

Сподобався баланс між реалізмом та притчею.

Автор створює світ, де реальність розчиняється між шаховими клітинками, а людська душа стає частиною гри, в якій ставки — не життя, а саме буття.

«Велика шахівниця голодного міста»  драматичний та психологічно насичений твір, що через шахову метафору досліджує теми хаосу, ризику, втрат і морального вибору.

 Автор вдало поєднує шахові образи, бізнес-інтриги та особисті трагедії, створюючи атмосферу напруженого життя, де правила можна знати, але не завжди слідувати їм.

 

  «Angel Lives Dies»

Гарна, емоційно насичена історія, що поєднала міфологічну космологію, духовний філософський підтекст та щемке людське співчуття.

Янгол Аріель, народжений із «малесенької жаринки світла», стає символом безмежної емпатії, любові та жертовності. Через його досвід автор показує, як щире прагнення приносити світло іншим може водночас виснажувати й руйнувати того, хто любить занадто сильно.

 

Сподобався баланс історії.  З одного боку  величний космос, народження світу, боротьба Дива та демонів.   З іншого — долі конкретних людей, їхні втрати, страхи, рани. Цей контраст підкреслює, що навіть у масштабах всесвіту одна душа здатна змінити світ, але водночас підкреслює безсилля проти абсолютного хаосу та смертності.

Автор порушує питання любові та емпатії.

 Ангел  піклується про людей всупереч їхнім недолікам, його біль та страждання від тісного контакту з людськими слабкостями робить його ближчим до людей, бо показує, що справжня доброта часто супроводжується особистим виснаженням.

 

Трагедія Аріеля в тому, що навіть коли він рятує, допомагає та дарує світло, людська недосконалість повторюється, й миті радості швидкоплинні.

Це створює щемку емоційну напругу, де духовна велич співіснує з болем і втомою.

 

Контраст Аріель та  Морак.   Демон, який спершу скептично ставиться до людей. Динаміка між вірою і цинізмом, світлом та тінню.

 

Сильний емоційний фінал, де янгол фізично деградує, втрачає крила, старіє, але розквітає у формі світла, яке розсипається тисячами жаринок.

Ця трансформація через жертву чудово резонує з головною ідеєю твору: істинне світло не зникає, навіть коли його носій страждає або відходить.

 

 «Angel Lives Dies» про любов, жертовність та людські страждання. Це історія про те, що справжнє світло не зникає навіть у найтемніші часи.

 

 

«Запах халви та шепіт цинамонового вітру. Шабат Кодеш»

Моє найулюбленіше оповідання в автора.

Оповідання про тонку атмосферу повсякденного священного життя та жахливий реалізм сучасної трагедії.

Початок історії занурює читача в інтимний, теплий світ квартири в Тель-Авіві, де через запах халви, цинамону та морського повітря відчувається особлива святість і затишок сім’ї Леві.

Опис шабатних  ритуалів, взаємодія поколінь — від бабусі Рахель до юного Давида — наповнені поетичною тонкістю, повагою до традицій та духовності.

 Кожна деталь: свічка, хала, благословення це символи зв’язку між минулим та сучасністю.

Я ніби сам побував у тій квартирі. Відчуття повної присутності.

Головний герой, Давид, проходить шлях дорослішання та пізнання світу, спостерігаючи за життям навколо та осмислюючи взаємодію культур і традицій.

 Автор показує, як культура, пам’ять та родинні традиції формують світогляд й моральну опору людини, навіть у маленькій квартирі посеред великого міста.

Раптовий перехід до жорстокої реальності теракту контрастує з домашнім теплом та миром шабату, створюючи шок та емоційну глибину.

Кров, уламки, хаос і смерть, змішані з пам’яттю, запахами та спогадами, формують потужний антитезис: людська крихкість проти духовної величі, хаос сучасного світу проти порядку ритуалу.

Такий  контраст підкреслює трагедію невинності та необхідність прийняття непередбачуваного лиха, в якому навіть святість та віра не здатні повністю захистити.

Особливо сильним є мотив сімейного зв’язку та духовної стійкості: навіть серед руїн і смерті Давид пам’ятає ритуали, слова матері та бабусі, їхній спокій і мудрість. Цей образ духовного коріння стає символом стійкості людської душі перед лицем хаосу і насильства.

 

 

 

Володимир Поводир працює з широким спектром тем: філософія життя та смерті, дослідження сенсу буття, ролі окремої особистості у світі.

Духовність та  традиції, уважне занурення у культурний та ритуальний контекст, дослідження родинних зв’язків, спадщини та релігійної пам’яті. Соціальні та історичні контексти.   Присутність сучасних конфліктів, війни, хаосу  і трагедії, через що духовні та моральні питання стають ще гострішими.

 

У своїх творах автор тонко поєднує глибоко особисті переживання героїв із широкими філософськими темами. Життя, смерть, добро, зло, хаос і порядок, любов і страждання.

Після його текстів у свідомості лишається відлуння — тихе, але невитравне.

Сторінка автора https://arkush.net/user/13426

А ви читали щось з творчості  автора?  Яке враження залишилося у вас? Пишіть у коментарях.

**********************************************

Ставте вподобайку. Шукайте відгуки  «Хроніки Книголюба» у соцмережах. Рекомендуйте своїм знайомим та друзям.

                          ************************************************

Якщо знайдено помилку в тексті – пишіть

**********************************************************

  #Хроніки_Книголюба  #Володимир_Поводир  #відгук_на_книгу  #українські_письменники  #письменники_Аркушу #книги_про_життя  #присмак_філософії   

Анатолій Новий. Книга Адама

 

 

«Книга Адама» — це  оповідь про звичайного хлопця, який шукає своє місце у світі.

Уже перші абзаци задають тон усій оповіді: пошук  істини й усвідомлення того, що світ, у якому ми живемо, може бути фальшивим віддзеркаленням чогось більшого.

Автор намагається осмислити сутність людського буття, межу між реальністю й ілюзією, науку і віру, духовність і технологічний прогрес.

 

Головний герой   — студент, який обрав професію вебдизайнера, проте всередині нього визріває неспокій. Його життя починається у буденності, але поступово перетворюється на духовну подорож до істини.

Автор чудово розкриває цей контраст між «звичайним» та «пробудженим»,   показуючи, що істина не факт, який можна знайти в книжці чи лекції, а стан свідомості, який відкривається лише тим, хто готовий дивитися далі, ніж нав’язує суспільство.

У текст вміло вплетені  релігійні, філософські та наукові елементи, перетворюючи звичайну сповідь на метафізичний пошук.

 

Одним із найцікавіших образів є ясновидці, які постають як своєрідні посередники між звичайними людьми й прихованими законами буття.

 

 Герой починає бачити у них не просто обдарованих осіб, а представників невидимої системи — тих, хто «знає більше», але сам не усвідомлює свого походження.

Таким чином автор натякає на структуру сучасного суспільства, де багато хто володіє знанням, та майже ніхто не розуміє його суті.

 

 

Поступово твір переходить від особистого досвіду до узагальненого бачення людської цивілізації.

 

 Автор майстерно вибудовує апокаліптичний настрій: людство, що колись мало зв’язок із природою, замінило живу гармонію неоновим світлом та віртуальними світами.

Такий контраст, як символ втрати відчуття краси, спокою тощо. Ніби людина зрадила свою природу та потрапила у технократичну пастку.

Золотий перетин, універсальний закон гармонії, який, за автором, пронизує всю матерію Всесвіту. Це не просто математична формула, це символ єдності науки та Бога, числа й духу.

Автор цитує рівняння, натякаючи, що істинна геометрія світу прихована від людського ока.

Останні абзаци як якесь  попередження. Людство, зачароване віртуальною реальністю й штучним інтелектом, втрачає контроль над власним розумом.

Письменник  використовує приклад невдалої колонізації Марса, щоб показати, наскільки небезпечно покладатися на машини, відрікаючись від духовного.

Усе завершується мотивом космічної самотності. Людство, що колись прагнуло зірок, саме стало вигнанцем у холодному Всесвіті.

Цю книгу можна назвати інтелектуальною притчею про втрату гармонії, про наївну віру в технологічний прогрес, який не здатен замінити духовне прозріння. Вона порушує питання про те хто ми є в цій епосі симуляцій і алгоритмів?

Книга вийшла  як дзеркало сучасного світу, де людина шукає Бога серед формул, гармонію — серед цифр, а порятунок — серед віртуальних світів.

 

 Можливо я не все зрозумів в цій історії, але є щось в цій книзі, що змушує задуматися. Можливо це цікаві роздуми автора, можливо питання, які він порушує. А можливо це балансує між сатирою та метафізикою.

 

Письменник розглядає людину як істоту між матерією і не матерією. Духовний світ  не релігійний, а ментально-енергетичний простір, де діє закон думки. Рай — стан гармонії між логічним і чуттєвим.

 Ясновидці — символ тих, хто маніпулює чужою свідомістю. Час, це потік, що рухається назустріч нам, і лише прийнявши цей рух, ми стаємо «астронавтами душі».

 Сподобалось, як автор розкриває образ психлікарні. Мікрокосмом людства, де кожен вважає себе нормальним, але насправді всі  у своїх ілюзіях, на своїй хвилі.

 Фінальне враження — це світло після темряви: герой уже не шукає істину, він її відчув. І тепер його «божевілля» стає формою свободи.

Це твір про те, як із наукової допитливості виростає духовне прозріння, і про те, що пошук істини неминуче веде людину до самої себе.

 

 А ви читали цю книгу? Яке враження залишилося у вас? Пишіть у коментарях.

Сторінка автора https://arkush.net/user/11989

**********************************************

Ставте вподобайку. Шукайте відгуки  «Хроніки Книголюба» у соцмережах. Рекомендуйте своїм знайомим та друзям.

                          ************************************************

Якщо знайдено помилку в тексті – пишіть

**********************************************************

  #Хроніки_Книголюба  #Анатолій_Новий #відгукнакнигу  #українські_письменники #письменники_Аркушу #філософія

Читацький підсумок за жовтень 2025

#читацький_підсумок  #ХронікиКниголюба

 

Жовтень 2025

 

Цього місяця я присвятив свій час запланованим книгам нових і знайомих авторів.

Усе, що планував прочитати, вдалося завершити, й кожна книга залишила свій слід у думках та емоціях.

 

1.Всього прочитав та прослухав  19  книг.

1. Акутаґава Рюноске «Павутинка» збірка  10*10

Расьомон

Ніс

Хусточка

Жаби

Павутинка

Муки пекельні

Новочасне вбивство

Мандарини

Свято хризантем

Нанкінський Христос

У чагарнику

Генерал

Усмішка богів

Три скарби

Вагонетка

Сад

Панна Рокуномія

Уклін

Грудка землі

Дивовижний острів

Любовний роман 

У країні водяників

Життя ідіота

2. Олександр Кужель                                       10*10

3. Олександр Молодецький                          10*10

4. Володимир Малик «Черлені щити»         10*10

5. Міхал Шьмєляк «Знахар»                                    7*10

6. Володимир Єшкілєв «Шлях Богомола. Імператор»   6*10

7. Євген Пилипович Гуцало «Позичений чоловік»   10*10

8. Жоель Діккер «Правда про справу Гаррі Квеберта»  10*10 

9. Алла Рогашко «Крізь безодню до світла»   10*10

10. Олег Романчук «Право на істину»         6*10

11. Володимир Поводир «Збірка творів»   10*10

12. Сергій Пономаренко «Лікар Лук’янівського замку» 10*10

13. Анатолій Новий « Книга Адама» 8*10

14.  Джон Гвінн « Тінь Богів» 8*10

15. Сергій Шинкарук « Термінове відрядження» 10*10

16. Едгар Аллан По « Золотий жук» 10*10

17. Дарина Гнатко « Проклята краса» 10*10

18. Джек Лондон « Смок і Малий»  10*10

19. Спілка авторів «(Конкурс історій  «Містика поряд з нами.»)  20 творів.

 

2. Нових для мене авторів було 11

 

3. Український авторів: 13 /  нових  8

 

4. Іноземних авторів:  6

 

5. Всього  сторінок: 5502

 

6. Середня оцінка за місяць  7,58

 

7. Жанрова палітра:

 

1.Художня література  5

Роман / Повість / Новела / Оповідання / Драма/ Новела

2.Фантастика та фентезі  6

Фентезі / Урбан-фентезі / Наукова фантастика / Стімпанк / Кіберпанк / Антиутопія/ Містика

3.Трилери та пригоди 6

Детектив / Кримінальна проза / Трилер / Пригодницький роман / Військова проза

4.Жахи та психологія  1

Хорор / Готичний роман / Психологічний трилер / Психологічна драма

5.Нон-фікшн / публіцистика  1

Біографія / Мемуари / Есе / Історія / Філософія / Психологія / Науково-популярна література / Тревелог

6.Поезія та експериментальні форми

Поезія / Верлібр / Літературний експеримент

8.Вразили (емоційно потужні, ті, що лишають посмак і змушують думати):

1. Євген Гуцало «Позичений чоловік»  

2. Жоель Діккер «Правда про справу Гаррі Квеберта»   

 

 9.  Дуже сподобались (гармонійні історії, сильні персонажі, атмосфера — чисте задоволення) :

1. Олександр Кужель «Збірка творів»                                     

2. Олександр Молодецький «Збірка творів»

3. Володимир Поводир «Збірка творів»

4. Алла Рогашко «Крізь безодню до світла»

5. Володимир Малик «Черлені щити»

6. Сергій Пономаренко «Лікар Лук’янівського замку»

 

 10. Книги які залишили подвійні відчуття (спірні, неоднозначні, але цікаві):

1. Міхал Шьмєляк «Знахар»

 

 11. Розчарування місяця: не було

 

12. «Темна конячка» (книга, від якої не очікував багато, але здивувала):

1. Євген Гуцало «Позичений чоловік»  

 

13. Написав   6 відгуків   на книги:

1. Олександр Кужель «Збірка творів»                                     

2. Олександр Молодецький «Збірка творів»

3. Щепан Твардох «Король»

4. Наталка Шевченко та Олександр  Шевченко «Кривава осінь в місті Лева»

5. Ксенія Циганчук «Право на вбивство»

6. Тетяна Юр’єва «Чотири кроки до початку (Шерлокіана)

 

 14. Нові придбання:

1. Міхаель Бар-Зохар, Ніссім Мішаль «Амазонки Моссаду. Жінки в ізраїльській розвідці»

2. Юлія Чернінька «Барні 613»

3. Сергій Пономаренко «Лікар Лук’янівського замку»

4. Важді Муавад « Пожежі

5. Елісон Вейр  «Єлизавета Йоркська. Остання Біла троянда»

 

 15. Книга місяця:

1. Євген Гуцало «Позичений чоловік» 

 

16. Цитати місяця:  

«Смерть — лише остання з таємниць, яку ми приховуємо навіть від себе.»

«Жорстокість світу — лише дзеркало жорстокості нашої душі.»

«Людина прагне позбутися того, що робить її особливою, і тоді втрачає себе.»

«Тонке, як павутина, добро легко рветься, коли тягнеш його лише для себе.»

«Самотність — це єдине місце, де я можу бути чесним.»

Рюноске Акутаґави  ( Збірка «Павутинка»)

 

 

17. Плани читання:

Листопад

1. Олександра Сорока «Збірка творів» Аркуш

2.Олександр Гребьонкін «Збірка творів» Аркуш

3. Василь Кожелянко «Тероріум»      

4. Андрій Кокотюха «Натурниця з Латинського кварталу»

5. Урсула Вернон. «Кропива і кістка» 

6. Марта Брижак «Шльондра» 

7. Роман Квант «Покарання» 

8. Олександр Іванченко «Люлька пірата» 

9. Володимир  Савченко «Привид часу»

10. Мирослава Горностаєва «Ти тільки простягни руку…» 

 

18. Мій читацький місяць у трьох словах

захоплення — інтрига — подив

Щепан Твардох «Король»

Щепан Твардох «Король»

Роман “Король” - брутальна, насичена й водночас філософська історія, яка переносить читача у Варшаву 30-х років XX століття.

Щепан Твардох майстерно показує світ злочинного підпілля, політичних інтриг, національних протистоянь та особистих драм. Світ, як брутальний простір, де панує сила й гроші.

Автор створює складну картину часу, коли місто перебувало між двома війнами й невідворотною катастрофою.

Варшава у книзі місто контрастів. З одного боку елітні клуби, для політиків й багатіїв, з іншого — бідні квартали, де панує кримінал та насильство.

Атмосфера наповнена запахом тютюну, алкоголю, крові та страху. Сподобалось, що письменник робить Варшаву майже живим персонажем: її вулиці, ресторани й підворіття відображають дух часу, а кожна деталь говорить про неминучість історичних зламів.

Така увага до міста та деталізація робить сюжет атмосферним й драматичним. Автор не боїться показати контраст: Варшава - “королівська столиця” та Варшава - “брудний підвал Європи”.

У центрі історії Якуб Шапіро. Єврейський боксер та особистий охоронець кримінального авторитета Кума Каплиці. Він виконавець та гравець у великій грі, де переплітаються мафія, політика й антисемітизм.

Автор побудував сюжет насичений жорстокими бійками, розбірками, вуличними війнами. Через ці події автор малює не тільки кримінальний бойовик, а підводить до роздумів про владу, честь, ідентичність та слабкість людини перед історією.

Персонажі створені автором вийшли майже живими, об’ємними, реальними. Кожен має свій характер, внутрішні суперечності та власний шлях розвитку. Вони не є статичними фігурами, а змінюються під впливом подій, рішень та емоцій. Автор вдало показує їхні сильні й слабкі сторони.

Якуб Шапіро

Людина сили, жорстокості й глибокої внутрішньої боротьби. Він вірний своєму босу, але прагне більшого — стати володарем власної долі.

Його образ побудований на контрастах: безжалісний у бою й здатний на ніжність поза рингом. Його життя — це постійне балансування між рингом і вулицею, між спортом і насильством. З дитинства він бачив несправедливість, насильство й розумів: у світі виживає той, хто вміє бити першим.

Якуб — герой, приречений історією. Він може перемогти ворогів на вулиці, але не зупинить потяг часу, що несе Європу до катастрофи Другої світової.

Кум Капліца

Ян(Кум) Капліца - кримінальний король Варшави, постарілий лідер, який тримає у страху пів міста. Його влада хитка, й він розуміє, що час нещадно минає.

Він символізує старий порядок, світ, що відживає. Для Шапіро він і батько, і господар, і ворог.

Жінки у романі.

Коханки, музи й тіні, які відображають пристрасть та руйнівну силу стосунків. Через них письменник показує особисту вразливість чоловіків, які назовні виглядають всесильними.

Окремі образи розкривають внутрішню вразливість головного героя, його потребу в коханні й теплі, що контрастує з його жорсткістю на вулицях.

Автор гарно прописав й ворожу силу, яка постає не лише як конкуренти у кримінальному бізнесі, а і як уособлення польського антисемітизму.

Їхня мета «очистити» місто. Саме ця сила підсилює атмосферу загрози та передчуття катастрофи, яка наближається.

Стиль роману вийшов образним та кінематографічним. Криваві сцени, сильні діалоги, метафори. Автор пише про жорстокість часу та зіпсованість суспільства.

Твардох вміло поєднав динаміку гангстерського трилера з філософськими питаннями про долю, свободу та мораль.

«Король» вийшов масштабним, жорстоким та водночас глибоким романом про злочинний світ, людину у вирі історії та неминучість загибелі старого порядку.

**********************************************

А ви читали цю книгу? Яке враження залишилося у вас? Пишіть у коментарях.

**********************************************

Ставте вподобайку. Шукайте «Хроніки Книголюба» у соцмережах. Рекомендуйте своїм знайомим та друзям.

************************************************

Якщо знайдено помилку в тексті – пишіть

**********************************************************

#Хроніки_Книголюба #Щепан_Твардох #відгукнакнигу #книжкове_суспільство #блог_українською

Олександр Кужель «Ідеї, гумор і фантазія:літературний лабіринт автора»

Олександр  Кужель «Ідеї, гумор і фантазія:літературний лабіринт автора»

 

Олександр Кужель — автор, чиї твори   відзначаються жанровим різноманіттям та глибоким зануренням у теми, що охоплюють від темного фентезі до соціальної фантастики.

 

 «Нявка»

Текст занурює читача у дивовижне і моторошне переплетіння міфологічного та реального.

 Найсильніше враження справляє подвійність простору. З одного боку річка Горинь, як жива істота, зі своєю пам’яттю й душею, яка ще пам’ятає жертви Перунові й обряди дівчат. З іншого — сьогодення, де хлопчаки з вудками зустрічають не казкових нявок, а страшну правду війни.

 

 Саме ця суміш минулого й теперішнього творить напружений фон, у якому фантастика стає  органічним відображенням реальності.

 

Сподобалось чудове  поєднання стилів: все починається як літописна легенда про Горинь, потім перехід у сьогодення, а далі перетворення на психологічну драму з елементами жаху.

 

Така багатошаровість тримає увагу читача.

Тема війни у творі  це і фон, і  спосіб показати, що давні демонічні сили поступово відходять, але на їхнє місце приходять ще страшніші реалії: ракети, вибухи, психічні травми, покалічені життя.

 

Автор дуже виразно показує дві важливі теми: звіряче в людині та вразливість жертви. Валерій Чугайстер, витончений садист, який мислить себе вовком та перетворює вбивство на гру.

 

Марина — жертва, але й носій головного психологічного напруження твору.

Чугайстер — це своєрідний «антифольклорний» персонаж, протилежність нявці чи русалці.      Хижак, який вийшов за межі природи. Це не дика тварина, яка вбиває заради їжі, а створена людиною істота, яка пожирає через бажання влади й садизм.

Якщо міфічні істоти уособлюють природу, то він — породження цивілізації, цілковито людської жорстокості, підсиленої технікою, наркотиками, зброєю тощо.

 

Під фінал «Нявка» стає психологічним трилером та дослідженням патологічної свідомості. Якщо на початку ти бачиш, як народжуються міфи, то під фінал бачиш, як народжуються нові демони — людські.

 

Спершу здається, що небезпека криється у міфічних істотах(нявках, русалках, потойбічних голосах). Та згодом виявляється, що найстрашніший демон — це людина, яка може відчинити ворота пекла.

 

Загалом «Нявка» сучасна українська міфо-реалістична проза, яка органічно поєднує легенди Полісся з болючим воєнним сьогоденням.

 

Твір тримає на межі між страхом й захопленням, нагадуючи, що нежить живе не тільки у водах рік чи в темних лісах, а й у людських серцях, зранених насильством та війною.

 

«Бакенеко – мстивий демон»

 

Оповідання   переносить в простір, де фольклорний демон зустрічається з реаліями війни та окупації.

Автор вибудовує історію на межі жахів та містики, вплітаючи у неї японський міф про бакенеко — кота-демона з роздвоєним хвостом, що після смерті господаря отримує силу мститися людям.

 

З перших рядків   моторошна сцена: смерть відьми та передання сили її кішці. Тут кров, запах й дотик стають головними орієнтирами.  Ти буквально «чуєш» металічний присмак, відчуваєш липкість кривавих слідів на білому хутрі. В цій миті відбувається народження нової істоти: кішка вже не просто улюблениця, а Бакенеко — мстива тінь своєї господині.

 

Далі оповідь переносить тебе у світ мародерів та окупантів, де панує цинізм, наруга над чужим житлом та магічні ритуали дикого шамана.

Ця територія смерті та  зла стає ідеальним полем полювання для Бакенеко. Демон постає як каральна сила.

 

 Автор яскраво намалював своїх персонажів:

Бакенеко — головна фігура. Вона уособлює зв’язок між жертвою та відплатою. Японський демон органічно вплетений у реалії української війни, перетворюючи кішку на символ жіночої пам’яті й помсти.

 

Мародери та шаман це уособлений образ зла людського. Вони безжальні, бездуховні, живуть грабунком та насиллям.

Письменник виписує їх нарочито грубо, з брудною лайкою, наркотиками й викривленими ритуалами, підкреслюючи, що перед нами не герої війни, а паразити.

 

Сподобалось, як автор описав кару (смерті) мародерів. Це було змальовано яскраво й жорстко, з великою увагою до деталей: хруст черепа об кут стільниці, граната без чеки, власноручний удар ножем у живіт.

 

Ця натуралістичність створює атмосферу кривавої відплати, де кожен злочин знаходить свою форму кари. Бакенеко діє холодно, методично, але з відчуттям внутрішнього задоволення — її муркотіння після полювання звучить страшніше за будь-який крик.

 

Там, де людський закон не працює, приходить надприродна сила.

Оповідання вражає пластикою образів і чудовою деталізацією. Автор сміливо поєднує брутальність сучасної війни з атмосферою японських легенд, створюючи текст, де містика працює не як декоративний елемент, а як спосіб пояснити й осмислити жорстоку реальність.

 

І навіть маленька біла кицька може стати тією силою, яка поверне світові рівновагу.

 

  «Босорка та бідні голодні автори»

Теж цікаве оповідання. На перших сторінках бачимо гротескні залаштунки фільмування: бідні актори, каскадер на кукурудзяній дієті, скупий режисер, який більше думає про преміальні та коханок, ніж про мистецтво.

 

Атмосфера нагадує чорну комедію. Але раптово тон твору змінюється.

У текст вривається Борсорка Євдоха, місцева відьма-знахарка, яка оточена аурою таємничості. Її образ розкриває інший вимір: містичний, фольклорний, магію Карпат.

 

Герої

Микола Ілліч — карикатурний режисер-скнара, який женеться за ефектними кадрами й одночасно мріє про море з коханками. Його комізм у дріб’язковості: він волає рупором на всіх, а в думках рахує гроші.

 

Костик — каскадер, який прикидається пораненим. Його хитрість та бажання вигоди стають приводом для комічних сцен, але водночас він розкривається в момент відвертості з відьмою.

 

Борсорка Євдоха це найсильніший образ твору. Її багатоголосся, змінність зовнішності, символічний череп-ліхтар та  проникливий погляд, додають твору містичного та магічного реалізму. 

 

 Сподобалась авторська сатира на кінобізнес де бюджет «розпилюють», актори голодують, а каскадери падають «не за сценарієм».

Текст грає на контрасті злиденності сучасного мистецтва й невмирущої сили народної традиції.  Там, де режисер шукає ефектні кадри, відьма просто живе своєю правдою. Й ця правда набагато переконливіша за будь-яку постановку.

 

 Варто звернути увагу, як плавно автор переводить читача від смішного «кінопроцесу» до зловісного шабашу. Автор зробив акцент на деталях: Труна-бенкет, гості-чорти та упириці, тости колишніх жінок і коханок, фінальна ганьба на перегляді тощо.

 

Твір змішує чорний гумор, гротеск, карнавал і жах, вивертаючи нутрощі як самого героя, так і всієї системи, яку він уособлює.

 

 

«Наш паротяг вперед летить»

 

Уривок твору  створює постапокаліптичну картину урбаністичного хаосу, де голод, бунти та стихійне насильство охоплюють столицю після падіння монархії.

 

Автор неперевершено змальовує контраст між соціальною несправедливістю та особистою ініціативою мільярдера Артура Вальда, який стає центром опору та організатором нового порядку та строїть бронепоїзд.

 

 Бронепоїзд постає як символ інженерної геніальності, технологічної могутності і соціальної ієрархії: три класи вагонів, жандарми, робітники, військові, священники – усе під контролем командора.

 

Бронепоїзд як мінідержава, де Вальд керує як абсолютний правитель, встановлюючи власні закони та правила виживання.

Сподобалось як автор описує технічні деталі. Це зроблено настільки ретельно, що відчуваєш вагу та масштаб парового «чуда», а також напруження, що виникає в умовах збройних конфліктів та бунтів.

 

Стиль оповіді насичений динамікою та напругою: сцени бунту, погромів та мобілізації описані яскраво й барвисто, з вкрапленням чорної сатири.

В цілому, це історія про владу, технічний прогрес та  моральний вибір у кризовій ситуації.

 

«Сюрприз»

 

Це чудовий приклад чорної сатири на теми любові, бажання та наслідків необережних угод із потойбіччям. Твір поєднує елементи гумору, містики, горору й психологічного гротеску. 

 

«Сюрприз №1» та «Сюрприз №2» утворюють історії з комічним початком та моторошним фіналом. Це той випадок, коли відьомський анекдот перетворюється на трагедію.

 

Перший епізод написано з іронією й відтінком театральності, другий — із холодною реалістичністю, що створює контраст між сміхом і жахом. Разом вони вибудовують структуру моральної притчі у формі сучасної чорної комедії.

Діалоги — живі, дотепні, повні іронії.

 

 «Сюрприз»  це блискуча «диявольська» комедія про людські слабкості, написана з гумором, відчуттям стилю. Перша частина смішить, друга — змушує ковтнути клубок у горлі. Разом вони утворюють повноцінну новелу про угоду, яку завжди хтось переписує кров’ю.

 

«Упир з Лімбу»

 

Коротка, але глибоко символічна й філософська притча, в якій переплітаються в одній істоті, в одному моменті:темрява та світло, потворне й божественне.

 

Твір відкривається атмосферою задушливої райської досконалості — «аромати райського саду колись доконають мене».

Автор майстерно працює з сенсорикою — запахи, дотики, спрага, тремтіння, нестерпне бажання. Усі ці деталі створюють відчуття фізичної присутності навіть у потойбіччі.

 

Образ головного героя, упиря-мисливця, вражає глибиною. Він демон, він істота, що застрягла між світами, у «місці загублених». Він живиться душами тих, кого не прийняв ані Рай, ані Пекло.  Його здатність перетворюватися не лише форма виживання, а й метафора деградації, втрати первісної величі.

 

Проте ключовим моментом стає зустріч із Подорожнім, який очевидно несе християнську символіку. 

 Ця сцена побудована з великою внутрішньою напругою. Упир, що зваблюється Живою Кров’ю, чинить найвищий гріх. Він посягає на святе, але натомість отримує не кару, а благословення.

 

 Герой не отримує пекельної кари, а виявляється вигнаним у Рай, де його приреченою формою стає метелик. Це трагічна іронія: істота, що жадала крові, тепер приречена пити лише нектар, який її нудить.

 

Автор майстерно працює з поетичними образами («скляний ліс», «туман між прозорих дерев», «сморід нектару»), створюючи густу, химерну атмосферу.

 

«Упир з Лімбу», як на мене, потужна метафора духовного очищення через падіння.

 

 

«Бідного художника пустіть до Раю»

 

Сильна соціально-фантастична притча, написана з кінематографічною точністю й глибоким етичним підтекстом. Твір показує майбутнє, де віртуальні шари реальності перекривають справжній світ, що люди вже не бачать і не хочуть бачити того, що під ними. Класичний кіберпанк.

 

З одного боку це історія про художника-візуаліста Костянтина, який працює над проєктом “прикриття” — цифрового фільтра, що має зробити бідні нетрі невидимими для мешканців розкішного житлового комплексу.

 

Але за цим простим сюжетом ховається ґрунтовне соціально-психологічне полотно.

Перші абзаци створюють правдоподібний футуризм, який не вражає ефектами, а викликає довіру.  Автор показує майбутнє не як казку, а як продовження нинішньої дійсності. 

 

Костянтин маленький творець у великій системі: він чесно працює, виснажується, турбується про доньку, але змушений малювати красиву брехню.

 

Контролер.  Його посмішка, холодний тон, відсутність емпатії, але з людяними жестами (рукостискання, жарти), роблять його втіленням корпоративного лицемірства. Такий собі  “порядний упир”, що ховається за етикетом.

 

Протягом всього сюжету автор продовжує вражати візуальною виразністю: “апельсини котяться, змінюючи колір від світла шолома”, “цукерка брязкотить об неонові імпланти”, “стіни вкриті кабелями — це пальці Шамана”.

 

Сюжет рухається з шаленою динамікою. І все це природно, без штучних переходів. Автор доводить напругу історії до піка, розриваючи читача між жахом та надією.

 

Сподобалось, як  письменник використовує жорстку, майже документальну манеру. Постріли, рахунок патронів, гільзи, удари прикладами — усе з математичною точністю.

Бій у рукопашну можна вважати, як ритуал очищення: у світі машин та коду перемогу може принести лише первісна, людська сила.

 

І ось фінальний злам: коли головний герой розуміє, що верхні яруси — лише голограма, створена системою для підтримки віри.

Для мене це був один із найсильніших моментів усього тексту: людство тяглося вгору, а вгорі не було нічого, крім бетонного склепіння.

 

Образ “бетонного неба” — надзвичайно потужний символ. Це кінець міфу про прогрес.

 

Люди вірили, що йдуть до Світла, а насправді лише блукали підземними ярусами, як мурахи в скляному лабіринті. Це фатальний фінал: революція знищила ілюзію, але не вирвалась із замкненого кола.

 

Автор довів історію до точки, де “вгору” більше не існує.

Залишились лише люди, попіл і бетонне небо.

Сподобався Образ старого волоцюги. Можливо це Бог, який відмовився від неба. Старець-Бог, який зійшов донизу, втоплений у дощі, глині й безпам’ятстві міста. він існує поза системою, поза реальністю, але все ще тут.

 

Старий несе мольберт, пензлі, фарби, які не просто атрибути художника, а знаряддя творіння, залишки його колишньої могутності.

 

Той факт, що він “намалює гарну погоду” це не метафора, а буквально божественне втручання, виконане без пафосу, буденно, як звичний жест тата для доньки.

Бог, який уже нікуди не поспішає, бо час більше не має над ним влади.

Він просто малює посмішки, знаючи, що саме це — останнє, що тримає світ від остаточного забуття.

 

Щоб зрозуміти оповідання, треба прочитати цю розповідь про художника, що малює не картини, а ілюзії для тих, хто не хоче бачити правду.

 

Автор майстерно переводить напругу у справжню трагедію — емоційну, тілесну й філософську.

 

На жаль я не розкрив інші твори автора, які теж сподобались. «Песиголовець»,» «Моя сім`я та інші марсіани», «Ми жили довго і щасливо», «Кишеньковий друг із тисячею лез».

 

Творчість Олександра Кужеля заворожує різноманітністю жанрів: темне фентезі, наукова фантастика, біопанк, кіберпанк, містика, жахи, гумор, постапокаліпсис, стімпанк та дитяча література. 

 

Кожен твір Олександра має свою унікальну атмосферу та сюжетну лінію.

У творах автора часто присутні глибокі філософські роздуми, соціальні коментарі та оригінальні ідеї. Він вміло адаптується до різних стилів та тем, що дозволяє йому знаходити відгук у широкої аудиторії читачів.

 

**********************************************

Сторінка автора https://arkush.net/user/8865

 

А ви читали щось з творчості  автора?  Яке враження залишилося у вас? Пишіть у коментарях.

**********************************************

Ставте вподобайку. Шукайте відгуки  «Хроніки Книголюба» у соцмережах. Рекомендуйте своїм знайомим та друзям.

                          ************************************************

Якщо знайдено помилку в тексті – пишіть

**********************************************************

  #Хроніки_Книголюба  #Олександр_Кужель #відгукнакнигу  #українські_письменники  #письменники_Аркушу #українська_фантастика